— Та невже ви думаєте, — заперечила каноніса, — що я не вдавалася вже до цього засобу? Але, на жаль, мій брат постарів на п'ятнадцять років за ці п'ятнадцять днів останнього зникнення Альберта. Його розумові сили так ослабли, що він зовсім не розуміє моїх натяків і якось інстинктивно боїться самої думки про нову прикрість; немов дитина, він радіє тому, що син знайшовся й міркує, як розумна людина. Йому здається, що Альберт зовсім видужав, і він не помічає, що бідолашний син його охоплений новим божевіллям, більш згубним, аніж колишнє. Упевненість Християна така глибока, він так наївно тішить себе цією думкою, що в мене бракує мужності розкрити йому очі на все, що відбувається. Мені здається, пане капелане, що, якби брат почув це викриття від вас, він сприйняв би його з більшою покірністю, і взагалі завдяки вашим духовним умовлянням ваша бесіда з ним була б більш корисною й менш тяжкою.
— Це викриття занадто делікатне, — відповів капелан, — аби могло бути зроблене настільки скромним пастирем, як я. Воно було б набагато доречнішим у вустах сестри, що може зм'якшити його такими ласкавими словами, з якими я не смію звертатися до вельмишановного глави родини.
Обидві ці поважні особи витратили багато днів на сперечання про те, хто з них перший наважиться заговорити зі старим графом. А поки вони вагалися, звичка до повільності й апатія робили свою справу — любов у серці Альберта все росла й росла. Консуело помітно видужувала, і ніхто не порушував їхньої ніжної близькості, яку завдяки непідробній чистоті й глибокій любові ніякий суворий страж не міг би зробити ні більш цнотливою, ні більш стриманою, ніж вона була.
Тим часом баронеса Амалія, не в змозі довше терпіти свою принизливу роль, наполегливо просила батька відвезти її до Праги. Барон Фрідріх, віддаючи перевагу перебуванню в лісах над життям у місті, хоча обіцяв їй усе що завгодно, але постійно відкладав день від'їзду, не роблячи до нього ніяких приготувань. Дочка зрозуміла, що треба прискорити розв'язку, і придумала спосіб швидко й раптово здійснити своє бажання. Змовившись зі своєю покоївкою, хитрою й рішучою француженкою, вона одного разу вранці, коли батько збирався на полювання, почала просити його відвезти її до сусіднього замку до знайомої дами, якій давно вже треба було віддати візит. Баронові не дуже-то хотілося відмовлятися від своєї рушниці й мисливської сумки, переодягатись і змінювати весь розпорядок дня, але він сподівався, що таке потурання зробить дочку менш вимогливою, що прогулянка розвіє її кепський настрій і вона без особливого невдоволення проведе в замку Велетнів кілька зайвих днів. Заручившись одним тижнем, він уже думав, що забезпечить собі волю на все життя: не в його звичці було зазирати далі. Отже, скорившись своїй долі, він відправив Сапфіра й Пантеру на псарню, а сокіл Атілла повернувся на своє сідало з похмурим і незадоволеним виглядом, що викликало в його хазяша важке зітхання.
Нарешті барон сів із дочкою в карету і, як це з ним зазвичай бувало в таких випадках, негайно й міцно заснув. Одразу ж Амалія наказала машталірам повернути і їхати до найближчої поштової станції. Вони домчали туди через дві години, і коли барон розплющив очі, поштові коні, які мали везти його до Праги, були вже впряжені в карету.
— Що таке? Де ми? Куди ми їдемо? Амаліє, що це ти вигадала, любонько? Що значить ця примха чи цей жарт?
На всі ці запитання молода баронеса, цілуючи батька, відповідала тільки вибухами веселого сміху. І лише коли побачила, що форейтор уже на коні, а карета котиться по великій дорозі, вона, відразу прибравши серйозний вигляд, досить рішуче заговорила:
— Милий тату, ні про що не турбуйтеся. Наш багаж прекрасно покладений, каретні ящики наповнені всім необхідним для дороги. У замку Велетнів залишилися тільки ваша зброя й собаки. У Празі вони вам не потрібні, а втім, їх буде вам надіслано на першу вимогу. Дядькові Християнові за сніданком передадуть мій лист. У ньому я пишу, що нам необхідно було виїхати — і пишу так, що це не дуже засмутить його й не викличе роздратування ні проти вас, ні проти мене. А тепер я смиренно прошу пробачення за те, що обдурила вас; але ж минув місяць відтоді, як ви обіцяли мені зробити те, що я виконала зараз, — тож, по суті, я не йду проти вашої волі, відвозячи вас до Праги в ту хвилину, коли ви про це не думали; зате, я впевнена, ви задоволені, що врятовано вас од усіх неприємностей, пов'язаних із рішенням виїхати та з дорожніми зборами. Моє становище ставало нестерпним, а ви й не помічали цього. Ось моє вибачення й виправдання. Будьте ж ласкаві, обійміть мене й не дивіться на мене такими грізними очима — я страшенно їх боюся.