Ці міркування навіяли на неї глибокий смуток. Вона відчувала потребу належати тільки самій собі, цю вищу, найзаконнішу потребу, що є необхідною, неодмінною умовою для поступу, для розвитку видатного артиста. Турбота про Альберта, взята нею на себе, обтяжувала її, як ланцюги. Гіркий спогад про Андзолето й Венецію невідступно переслідував її серед бездіяльності й самотності життя, занадто монотонного й розміреного для її сильної натури.
Вона зупинилася біля скелі, на яку Альберт не раз указував їй, як на місце, де завдяки дивному випадку він бачив її вперше дитиною, прив'язаною ременями до спини матері, що носила її по горах і долах і виспівувала, як бабка в байці, не замислюючись про старість, що загрожує, і суворі злидні.
«Бідолашна матінко, — подумала юна Zingarella, — знову я з волі незбагненної долі в тих місцях, якими колись пройшла й ти, тільки-но запам'ятавши їх, зберігши лише спогад про зворушливу гостинність. Ти була молода й гарна і, звичайно, на своєму шляху зустрічала не одне місце, де могла б знайти притулок любові або де суспільство могло простити й перевиховати тебе, — словом, ти могла б своє важке бродяче життя поміняти на спокійне та благополучне. Але ти відчувала й завжди говорила, що благополуччя — це неволя, а спокій — нудьга, убивча для артистичної душі. Так, ти мала рацію, я відчуваю це. От і я в тому самому замку, де ти погодилася тоді залишитись, як і в усіх інших, тільки на одну ніч. Тут я не знаю ні нужди, ні втоми, до мене добре ставляться, навіть панькають, багатий вельможа біля моїх ніг — і що ж? Я задихаюся в неволі, мене гризе нудьга».
Піддавшись надзвичайній тузі, Консуело сіла на скелю й почала пильно дивитися на пісок стежки, немов сподіваючись виявити на ньому сліди босих ніг матері. Вівці, які бродили тут, залишили на колючому чагарнику клаптики своєї вовни. Ця рудувато-коричнева вовна жваво нагадала Консуело грубе сукно, з якого був зроблений материнський плащ, який так довго рятував її від холоду й сонця, від пилу й дощу. Вона пам'ятала, як він потім, перетворившись на лахміття, поступово розсипався на їхніх плечах.
«І ми теж, — говорила вона собі, — були бідолашними бродячими вівцями й так само, як вони, залишали на придорожніх колючках жмути свого лахміття; але ми несли із собою гордовиту любов до волі й уміли нею користуватися».
Заглиблена в ці мрії, Консуело не відривала очей від укритої жовтим піском стежки, що красиво звивалася по пагорбу серед зелених ялин і темного вересу й, розширюючись на дні долини, вела на північ.
«Що може бути прекраснішим за дороги! — думала Консуело. — Це символ діяльного, сповненого розмаїтістю життя. Скільки веселих думок будять у мені примхливі вигини цієї стежки. Я не пам'ятаю місць, по яких вона звивається, а тим часом колись, безсумнівно, ходила по них. Але які чудесні, мабуть, ці місця в порівнянні з похмурою фортецею, що вічно спить на своїх непорушних стрімчаках! Наскільки цей матово-золотистий пісок і вогненно-золотий терник, який кидає на нього свою тінь, наскільки все це привабливіше прямих алей і манірних буків гордовитого, холодного парку! Варто мені тільки глянути на ці довгі, як під лінійку проведені алеї, і я вже почуваю втому. Для чого рухати ногами, коли й так уже все видно як на долоні! Інша справа — дорога, що вільно біжить уперед і зникає в лісах! Вона вабить і притягує своїми вигинами, своїми таємницями. До того ж по цій дорозі ходять усі люди, вона належить усьому світу. У неї немає хазяїна, що закриває й відкриває її за своїм бажанням. Не тільки багатий і сильний може м'яти квіти, що ростуть на узбіччі, та вдихати їхній аромат — кожний птах може вити своє гніздо в гілках її дерев, кожний бурлака може покласти свою голову на її камені. Ні стіна, ні частокіл не закривають обрію, — спереду лише безмежний небесний простір і, наскільки сягає око, дорога — земля волі. Поля, ліси, розташовані праворуч і ліворуч, належать хазяям, а дорога — тому, у кого нічого немає, крім неї! Але зате як же він її любить! Найостанніший жебрак — і той почуває до неї непереборну ніжність. Нехай споруджують для нього лікарні, розкішні, як палаци, вони здаватимуться йому темницею. Його поезією, його мрією, його пристрастю завжди буде велика дорога. О матінко, матінко! Ти це знала й постійно повторювала мені про це. Чому не можу я воскресити твого праху, що спочиває так далеко звідси, під водоростями лагун! Чому не можеш ти знову взяти мене на свої сильні плечі й віднести туди, де кружляє ластівка над синіючими пагорбами, де спогад про минуле й жаль про втрачене щастя не можуть наздогнати артиста-непосиду, що мчить швидше за них, і де щодня нові обрії, новий світ встають між ним і ворогами його волі! Бідолашна мати, чому ти більше не можеш ні пестити мене, ні зривати на мені своє серце, обсипаючи мене то поцілунками, то ударами, подібно до вітру, що то пестить, то згинає молоде колосся в полі, аби знову підняти й знову зігнути його за своєю забаганкою. Твоя душа була сильніша за мою, і ти вирвала б мене не добром, так силоміць із тенет, у яких я все більше й більше заплутуюся».