Заглиблена в ці п'янкі, але сумні мріяння, Консуело раптом почула голос, який змусив її так здригнутися, начебто до її серця доторкнулися розпеченим залізом. То був чоловічий голос, що долинав із глибини віддаленої лощини і наспівував венеціанською говіркою пісню «Луна», один із найоригінальніших творів Кьодзетто. Чоловік співав неповним голосом, і подих його, очевидно, переривався ходьбою. Проспівавши навмання одну фразу, немов бажаючи розігнати дорожню нудьгу, він починав із кимось розмовляти, потім знову починав співати, по кілька разів повторюючи ту ж модуляцію, ніби для вправи, і все наближався до того місця, де нерухома й тремтяча Консуело вже була близька до непритомності. Розібрати, про що говорив мандрівник зі своїм супутником, вона не могла: вони були ще занадто далеко; бачити мовців було теж неможливо, — виступ скелі закривав ту частину лощини, по якій вони йшли. Але як могла вона не впізнати миттєво цього голосу, так добре їй знайомого, як могла не впізнати пісні, якої сама навчила свого невдячного учня, змушуючи його стільки разів повторювати її!
Нарешті, коли обоє невидимих мандрівників підійшли ближче, вона почула, як один із них (цей голос був їй незнайомий) сказав ламаною італійською мовою, із сильним місцевим акцентом:
— Агов, синьйоре! Синьйоре! Не ходіть туди, там коням не пройти, та й мене випустите з уваги; ідіть за мною вздовж гірської річки. Бачите дорогу? Ось вона перед нами, а ви пішли стежкою для пішоходів.
Голос, настільки добре знайомий Консуело, став начебто віддалятися, затихати, але незабаром вона знову почула, як він запитував, чий це чудовий замок видно на тому березі.
— Замок Різенбурґ, або замок Велетнів, — пояснив його супутник, бувалий провідник.
Через якийсь час провідник показався біля підніжжя пагорба, ведучи за вуздечку двох змилених коней. Погана дорога, розмита незадовго перед цим гірською річкою, змусила вершників зійти з коней. Мандрівник ішов позаду — на деякій відстані, і нарешті Консуело, перегнувшись над скелею, що її закривала, побачила його. Він ішов до неї спиною, до того ж дорожній костюм так змінив не тільки його постать, але й саму ходу, що Консуело, не почувши голосу, мабуть, не впізнала б його. Але от він зупинився, розглядаючи замок, зняв свого крислатого капелюха і витер хусткою лице. Хоча Консуело дивилася на нього здалеку і зверху, але відразу ж упізнала ці густі золотаві кучері, впізнала звичний рух руки, яким він відкидав волосся з чола, коли йому бувало жарко.
— У цього замку дуже вражаючий вигляд! — почула Консуело його вигук. — Якби мав час, я був би не проти попросити велетнів, які тут живуть, нагодувати мене сніданком!
— І не пробуйте! — відповів на це провідник, хитаючи головою. — Рудольштадти приймають у себе тільки жебраків та родичів.
— Не занадто, виходить, гостинні? У такому разі чорт із ними!
— Бачите, це тому, що їм треба дещо приховувати, — пояснив провідник.