— Ця печера, де ви можете помітити деякі сліди зводів, відома в довколишнього населення під назвою «Підвал ченця». Одні думають, що це був і справді монастирський підвал, коли на місці цих руїн іще стояло укріплене містечко. Інші говорять, що в більш пізні часи він слугував притулком одному розкаюваному злочинцеві, який, бажаючи спокутувати свої гріхи, зробився пустельником. Хай там як, ніхто ніколи не наважується проникнути до цієї печери. Існує повір'я, що вода в ній надзвичайно глибока й навіть смертельно отруйна, нібито через якісь мідні шари, через які вона пробивається. Насправді ж вода ця й не глибока й не шкідлива; тут скелясте дно, і ми легко пройдемо по ньому, якщо ви, Консуело, захочете ще раз довіритися моїм сильним рукам і моїй святій любові до вас.
Переконавшись потім, що поблизу нікого немає й ніхто не може спостерігати за ними, він узяв її на руки, щоб вона не замочила ніг, і, ввійшовши у воду по коліно, почав пробиратися зі своєю ношею крізь чагарник і гірлянди плюща, які приховували глибину печери. Незабаром він опустив її на сухий дрібний пісок у місці, де панував цілковитий морок; Альберт зараз же засвітив захоплений із собою ліхтар, і вони рушили в дорогу; після декількох поворотів у підземних галереях, схожих на ті, якими Консуело вже проходила з ним одного разу, вони опинилися біля дверей келії, що розташовувалася напроти тієї, де вона була першого разу.
— Ця підземна споруда, — сказав Альберт, — слугувала спочатку притулком під час війни або для іменитих жителів містечка, що стояло на горі, або для власників замку Велетнів (містечко було у васальній залежності від них), які могли проникати сюди знайомими вам потайними галереями. Якщо згодом, як стверджують, у «Підвалі ченця» жив якийсь пустельник, то дуже імовірно, що він міг знати про цей притулок. Коли я проник сюди вперше, мені здалося, що галерею, якою ми з вами прийшли, було розчищено не дуже давно, тоді як галереї, що ведуть до замку, я знайшов до того заваленими гравієм і землею, що мені коштувало чималих зусиль зробити їх прохідними. Крім того, знайдені мною тут обривки матів, кухоль, розп'яття, лампа й, нарешті, кістяк людини, що лежав на спині зі схрещеними на грудях руками, — мабуть, він молився востаннє перед останнім сном, — усе це довело мені, що якийсь пустельник благочестиво й мирно закінчив тут своє таємниче існування. Наші селяни вірять, що душа пустельника все ще живе в надрах гори. Вони стверджують, начебто часто бачать, як він блукає по горі й навіть витає над нею в місячні ночі, і запевняють також, начебто чули не раз, як він молиться, плаче, стогне й навіть начебто якась дивна, незрозуміла музика, ніжна, як подув вітерця, доносилася до них і завмирала на крилах ночі. Знаєте, Консуело, коли збудження й розпач населяли природу навколо мене примарами й жахами, мені й самому ввижалося, начебто я бачу похмурого розкаюваного грішника, розпростертого біля підніжжя «Гусита»; часом мені навіть уявлялося, що я чую його жалібні стогони, що надривають душу, піднімаючись із дна прірви. Але відтоді як я відкрив цю келію й оселився в ній, я ніколи не бачив ніякого пустельника, крім самого себе, ніякої примари, крім власної особи, а також не чув інших стогонів, крім тих, які виривалися з моїх грудей.
Від часу свого першого побачення з Альбертом у цій самій печері Консуело жодного разу не чула від нього божевільних промов. Тому, розмовляючи з ним, вона ніколи не зважувалася торкатися ні його дивних слів, вимовлених тієї ночі, ні галюцинацій, які тоді ним володіли. Її дивувало, що він, очевидно, зовсім забув про них, і, не сміючи йому про це нагадувати, вона тільки запитала, чи дійсно цілковитий спокій такої самоти рятував його від того збудженого стану, про який він говорив.
— Не можу з точністю відповісти вам на це, — сказав він, — і якщо ви не наполягаєте, то, по правді сказати, я не хотів би викликати цей спогад. Мені здається, що раніше зі мною дійсно бували справжні напади божевілля. Мої старання приховати їх іще більше їх загострювали й робили більш помітними. Коли завдяки Зденкові, що володіє таємницею цих підземних споруд, яка переходить із роду в рід, я знайшов способи позбуватися тяжкої для мене дбайливості рідних і приховувати від поглядів усіх свій розпач, моє існування змінилось. Я став більше володіти собою, а впевненість, що у разі особливо сильного нападу недуги я можу завжди сховатися від настирливих свідків, допомогла мені розігрувати в родині роль спокійної, покірної долі людини.
Консуело зрозуміла, що бідолашний Альберт помиляється, але вона відчувала, що тепер не час його переконувати. Радіючи, що він із такою холоднокровністю говорить про минуле, вона заходилась оглядати келію більш уважно, ніж могла це зробити під час своїх перших відвідин. Їй впало в око, що відносний порядок і чистота, помічені нею того разу, перестали панувати тут: холод, сирі стіни й цвіль на книгах говорили про повну занедбаність цих місць.