— Ви бачите, я дотримав даного вам слова, — звернувся до неї Альберт, якому з великими труднощами вдалося розтопити піч, — моєї ноги не було тут відтоді, як ви своїм могутнім впливом вирвали мене звідси.
Тут Консуело ледь стрималася від запитання, що готове було зірватися в неї з язика. Вона ледве було не запитала: невже і його друг Зденко, цей вірний служник і ревний страж, невже й він занедбав і покинув цей притулок? Але вона вчасно згадала, в який глибокий смуток упадав Альберт щораз, як вона заговорювала про Зденка, запитуючи, що з ним сталося й чому від часу жахливої зустрічі з ним у підземеллі вона жодного разу не бачила його. Альберт завжди ухилявся від цієї розмови: він то прикидався, начебто не чув запитання, то, не відповідаючи прямо, прохав її заспокоїтися й не боятися більше юродивого. Спершу вона думала, що Зденкові було наказано ніколи не попадатись їй на очі й що він свято виконує це. Але коли вона відновила свої самотні прогулянки, Альберт, бажаючи остаточно її заспокоїти, заприсягся їй, страшенно збліднувши, що вона ніде не зустріне Зденка, тому що той вирушив у дуже далеку подорож. І дійсно, відтоді ніхто його не бачив, і почали вже думати, що він або помер, забившись у який-небудь кут, або зовсім покинув рідний край.
Консуело не вірила ні в цю смерть, ні в цей від'їзд. Знаючи жагучу прихильність Зденка до Альберта, вона не могла припустити, щоб їхня розлука була остаточною. Думка ж про смерть збуджувала в ній глибокий жах, у якому вона боялася зізнатися самій собі, бо щоразу згадувала при цьому про страшну обітницю, що її у нестямі дав їй Альберт: клятву пожертвувати життям нещасного, якщо це знадобиться для спокою коханої. Але вона гнала від себе цю жахливу підозру, згадуючи, яким лагідним і людяним був Альберт усе своє життя. До того ж ось уже кілька місяців, як молодий граф був зовсім спокійний: очевидно, Зденко не зробив нічого, що могло б привести його в таку лють, як тоді в підземеллі. Взагалі Альберт начебто забув про цю болісну хвилину, і Консуело сама намагалася не згадувати про неї. Із усіх подій у підземеллі він пам'ятав тільки те, що відбувалося, коли він був у здоровому розумі. Тому Консуело зупинилася на думці, що Зденкові було заборонено не тільки входити, але навіть наближатися до замку й що він, бідолашний, з досади або з горя, прирік себе на добровільне ув'язнення у підземному притулку. Вона припускала, що нещасний виходить звідти вночі, щоб подихати повітрям або поговорити на Шрекенштейні з Альбертом, який, без сумніву, піклується хоча б про харчування Зденка, — так само, як Зденко піклувався раніше про його власне. Побачивши занедбану келію, Консуело припустила, що Зденко, розсердившись на хазяїна, не хоче прибирати його покинутий притулок; а позаяк, входячи до печери, Альберт сказав, що їй зовсім нема чого боятися, вона, користуючись тим, що її друг морочиться із заіржавленими дверима до «церкви», що ніяк не відчинялися, спробувала відчинити двері, що вели до келії Зденка, сподіваючись знайти там сліди його недавнього перебування. Тільки-но вона повернула ключ, двері легко відчинились, але тут було так темно, що вона нічого не могла розгледіти. Почекавши, поки Альберт увійшов до таємничої молитовні, в якій він хотів навести лад, перед тим як прийняти гостю, вона взяла ліхтар і тихенько повернулася до кімнати Зденка, все-таки трохи боячись зустрітися з ним віч-на-віч. Але там не було ні найменшої ознаки його перебування. Постіль із листя й овечих шкур було винесено, грубо збитий ослін, робочі інструменти, повстяні сандалії — все зникло безслідно. Побачивши вогкість, що блищала на стінах, важко було навіть припустити, що взагалі під цими зводами будь-коли могла спати людина. Це відкриття засмутило й жахнуло Консуело. Доля Зденка була оточена якоюсь похмурою таємницею, і вона зі здриганням подумала, що, можливо, сама стала причиною якої-небудь страшної події. В Альберті було дві людини: мудрець і безумець. Один — лагідний, жалісливий, ніжний; інший — дивний, суворий, можливо, лютий і нещадний у своїх рішеннях. Тут Консуело раптом згадала, як Альбертові все ввижалося, начебто він кровожерливий фанатик — Ян Жижка; згадалася його пристрасть до подій у Чехії часів гуситів; та й у самій його пристрасті до неї — пристрасті німій і терплячій — було щось владне, незбагненне… Всі ці думки промайнули за одну мить в голові молодої дівчини, здавалося, підтверджуючи найтяжчі її підозри. Похоловши від жаху, стояла вона нерухомо, уникаючи дивитися на голу, холодну підлогу, наче боячись побачити на ній сліди крові.