— Виходить, я не помилилася, прийнявши ці шляхетні останки, як ви їх називаєте, за останки гуситів, скинуті в колодязь Шрекенштейну кровожерливою люттю міжусобиці в часи вашого предка Яна Жижки, що, як кажуть, страшно помстився за це. Мені також розповідали, що після того, як він спалив село, він звелів засипати колодязь. Мені здається, що я бачу на темному зводі, просто над головою, круг із обтесаних каменів, який вказує, що ми з вами саме під тим місцем, де я не раз сиділа, стомившись шукати вас. Скажіть, графе Альберте, чи та це скеля, яку, як я чула, ви охрестили «каменем Спокути»?
— Так, — відповів Альберт, — це тут катування й страхітливі жорстокості освятили місце моїх молінь і вівтар моєї скорботи. Ви бачите величезні брили, що нависли над нашими головами, і от ті, інші, біля джерела? Могутні руки таборитів скинули їх сюди за наказом того, кого називали «Грізним сліпцем»; але брили ці тільки відвели води до підземних русел, куди вони й пробилися. Стінки колодязя було зруйновано, і, щоб приховати руїни, я посадив ці кипариси. Але щоб засипати зовсім цю печеру, знадобилася б ціла гора землі. Брили, що застрягли вгорі колодязя, затрималися там завдяки гвинтовим сходам, подібним до тих, якими ви наважилися спуститись у водойму через мій квітник у замку Велетнів. Осідання гірських порід із часом усе більше й більше стискало й стримувало ці брили. Тепер якщо й трапиться незначному камінчику зірватися звідти, то це буває тільки взимку, під час сильних нічних морозів; вам, як бачите, зовсім нема чого боятись обвалу.
— Зовсім не це турбує мене, Альберте, — заперечила Консуело, переводячи погляд на похмурий вівтар, куди він поклав свою скрипку. — Я хочу знати, чому ви вшановуєте пам'ять і останки тільки цих жертв, начебто не було мучеників і в протилежної сторони, начебто злочини одних простиміші від злочинів інших.
Консуело сказала це, суворо і з недовірою дивлячись на Альберта. Вона знову згадала про Зденка, і всі ці запитання були мовби частиною того дізнання високої судової інстанції, якому вона охоче піддала б його, якби наважилася на це.
Болісне хвилювання раптом охопило графа, і Консуело сприйняла це за каяття совісті; він схопився руками за голову, потім притис їх до грудей, буцім боячись, що вона розірветься. Обличчя його страшенно змінилось, і дівчина злякалася, чи не здогадався він про її підозру.
— Ви не знаєте, якого заподіюєте мені болю! — вигукнув він нарешті, тулячись до вівтаря з кісток і схиляючи голову до цих висохлих черепів, які, здавалося, дивилися на нього своїми порожніми очницями. — Ні! Ви не можете цього знати, Консуело! І ваші холодні міркування будять у мені спогади про нещасливі дні, пережиті мною. Ви не знаєте, що говорите з людиною, яка пережила століття страждань, із людиною, яка, послугувавши сліпим знаряддям невблаганного правосуддя Божого, вже дістала нагороду й понесла кару. Я так багато страждав, так багато пролив сліз, так намагався спокутувати свою жорстоку долю, стільки загладжував жахливих злочинів, які фатум змушував мене робити… Я почав нарешті сподіватися, що зможу забути про все. Забути! Цього жадало моє змучене серце! Це було благанням, мрією кожної хвилини мого життя! Розпростертий над цими кістяками, я тут роками вимолював зближення з людьми, примирення з Богом! А коли ви пожаліли мене, я почав вірити у свій порятунок. Гляньте на цей вінок із засохлих квітів, готових уже розсипатися в порох, — я увінчав ним верхній череп мого вівтаря. Ви не впізнаєте цих квітів; а я не раз зросив їх гіркими й солодкими слізьми: адже це ви зірвали й передали їх мені через товариша моїх страждань, вірного мешканця моєї гробниці. І от, плачучи й цілуючи ці квіти, я із тривогою запитував себе, чи зможете ви коли-небудь відчути глибоку, справжню любов до такого злочинця, як я, до такого безжалісного фанатика, бездушного тирана!..