— Але які ж вчинили ви злочини? — запитала, посиливши голос, Консуело, схвильована найрізноманітнішими почуттями, й посміливішала, побачивши глибокий смуток Альберта. — Якщо ви хочете зробити мені якесь зізнання, зробіть його тут, зробіть його зараз, аби я знала, чи можу я виправдати й полюбити вас.
— Виправдати мене — так, ви можете мене виправдати, бо той Альберт фон Рудольштадт, якого ви знаєте, жив чистим життям дитини. Але той, хто вам невідомий, — Ян Жижка, поборник чаші, — був залучений гнівом Божим до цілої низки беззаконь!..
Консуело побачила, яку помилку зробила вона, роздмухуючи вогонь, що жеврів під попелом, і наводячи бідолашного Альберта на розмову про те, що становило предмет його божевілля. Але зараз не час був переконувати його за допомогою міркувань: вона спробувала заспокоїти його, говорячи з ним мовою його недуги.
— Досить, Альберте. Якщо ваше справжнє існування було присвячено молитві й каяттю, вам нема чого більше спокутувати, і Господь прощає Яна Жижку.
— Бог не відкривається безпосередньо смиренним творінням, які йому служать, — відповідав граф, хитаючи головою. — Він принижує або схвалює їх, користуючись одними для порятунку або для покарання інших. Ми всі є лише виконавцями його волі, коли, спонукувані духом милосердя, намагаємося докоряти або втішати наших ближніх. Ви, мила дівчино, не маєте права відпускати мені гріхи. У самого священика немає цієї великої влади, хоча церква у своїй гордині й приписує її йому. Але ви можете добути мені Господнє прощення, полюбивши мене. Ваша любов може примирити мене з небом і змусити мене забути дні, що їх називають «історією минулих століть»… Ви можете давати мені ім'ям усемогутнього Бога найврочистіші обіцянки, але я не зможу їм повірити: я вбачатиму в них тільки шляхетний і великодушний фанатизм. Покладіть руку на своє серце й запитайте його, чи живе в ньому думка про мене, чи наповнює його моя любов, — і якщо воно відповість «так», це «так» буде священною формулою відпущення моїх гріхів, моєї спокути, буде тим чудом, що дасть мені спокій, щастя й забуття. Лише в такий спосіб можете ви бути жрицею моєї релігії, і моя душа дістане відпущення на небесах, як душа католика дістає відпущення з уст духівника. Скажіть, що ви мене любите, — вигукнув він, пристрасно пориваючись до неї, немов бажаючи схопити її у свої обійми.
Але вона відсахнулася, злякавшись тієї обітниці, якої він вимагав, а він знову впав на кістки вівтаря, важко стогнучи.
— Я знав, що вона не зможе полюбити мене, — вигукнув Альберт, — знав, що ніколи не буду прощений, що ніколи не забуду тих проклятих днів, коли ще не знав її!
— Альберте, дорогий Альберте, — мовила Консуело, глибоко вражена силою його скорботи, — майте мужність вислухати мене. Ви дорікаєте мені, начебто я хочу обдурити вас надією на чудо, а тим часом ви самі жадаєте від мене ще більшого чуда. Бог, який бачить усе й оцінює наші заслуги, може все простити; але така слабка, обмежена істота, як я, — чи можу я зрозуміти й прийняти одним тільки зусиллям розуму й відданості таку дивну любов, як ваша? Мені здається, що це від вас залежить — вселити мені ту виняткову прихильність, якої ви від мене вимагаєте й дати яку не від мене залежить, особливо коли я ще так мало знаю вас. Оскільки ми заговорили з вами містичною мовою релігії — мене трохи навчили її в дитинстві, — я скажу, що для спокути гріхів треба, аби на вас зійшла благодать. А хіба ви заслуговуєте тієї подоби спокути, якої шукаєте в моїй любові? Ви жадаєте від мене найчистішого, найніжнішого, найлагіднішого почуття, а мені здається, що ваша душа не схильна ні до ніжності, ні до лагідності, — у ній гніздяться найпохмуріші думки й вічне злопам'ятство.
— Що ви хочете сказати цим, Консуело? Я не розумію вас.
— Я хочу сказати, що ви безупинно перебуваєте під владою лиховісних фантазій, думок про вбивства, кривавих видінь. Ви плачете над злочинами, нібито зробленими вами багато століть тому, а тим часом спогад про них вам дорогий. Ви називаєте їх славними, великими, ви приписуєте їх волі Божій і праведному його гніву. Словом, ви одночасно й жахаєтеся й пишаєтеся, розігруючи у своїй уяві роль якогось ангела-винищувача. Якщо припустити, що ви дійсно були в минулому месником і руйнівником, то можна подумати, що у вас зберігся інстинкт помсти й руйнування, що у вас живе схильність, чи ледве не прагнення, до цієї страшної долі, позаяк ви все заглядаєте туди, за межі свого справжнього життя, і плачете над собою, як над злочинцем, засудженим залишатися таким і далі.