Розділ 55
Спочатку Альберт зіграв на своїй скрипці старовинні пісні невідомих у нас і забутих у Чехії авторів, які перейшли до Зденка від його предків і які молодий граф записав після тривалих зусиль і дум. Він так перейнявся духом цих творів, на перший погляд диких, але глибоко зворушливих й істинно прекрасних своєю серйозною і ясною манерою, і так засвоїв їх, що міг довго імпровізувати на ці теми, доповнюючи їх власними варіаціями, схоплюючи й розвиваючи основну тему твору, але не піддаючись надмірно своєму особистому натхненню, а зберігаючи завдяки майстерному та вдумливому тлумаченню своєрідний, суворий і проникливий характер цих старовинних наспівів. Консуело хотіла було запам'ятати ці дорогоцінні зразки полум'яного народного генія старої Чехії, але це їй не вдавалося, почасти через мрійливий настрій, у якому вона перебувала, почасти через невизначеність цієї музики, чужої її слуху.
Є музика, яку можна назвати природною, тому що вона є плодом не науки й не роздумів, а натхнення, що не піддається суворим правилам чи умовностям. Така народна музика, переважно музика селян. Скільки чудових пісень народжується й умирає серед них, так і не удостоївшись точного запису й не діставши остаточного відображення у вигляді певної теми! Невідомий артист, який імпровізує просту баладу, охороняючи свої череди або йдучи за плугом (а таких іще чимало навіть у країнах, які здаються найменш поетичними), рідко коли зуміє запам'ятати й тим більше записати свої скороминущі думки. Від нього ця балада переходить до інших музикантів, таких же дітей природи, як і він сам, а ті переносять її від села до села, від хати до хати, причому кожний змінює її згідно зі своїм обдарованням. Ось чому ці пастуші пісні й романси, такі чарівні своєю наївністю та глибиною почуття, здебільшого втрачаються й рідко живуть більше ста років у пам'яті народу. Вчені музиканти не дуже піклуються їх збирати. Більшість нехтує їх, не маючи достатньо ясного розуміння й піднесеного почуття, інших же відштовхує те, що майже неможливо знайти справжню первісну мелодію, яка, може, вже не існує й для самого автора і яку, зрозуміло, ніколи не визнавали остаточною й незмінною численні її виконавці. Одні змінювали її через своє неуцтво, інші розвивали, прикрашали й поліпшували її завдяки своїй перевазі, тому що вивчення мистецтва не заглушило в них безпосередності сприйняття. Вони й самі не усвідомлювали, що перетворили первісний твір, а їхні простодушні слухачі теж не помічали цього. Селянин не досліджує й не порівнює. Якщо небо створило його музикантом, він співає як птах — подібно до солов'я, що без утоми імпровізує, хоча основні елементи його співу, які варіюються без кінця, залишаються незмінними. Плодовитість народного генія безмежна. Йому не потрібно записувати свої шедеври, — він творить без відпочинку, подібно до землі, ним оброблюваної; він творить щогодини, подібно до природи, яка його надихає.
У серці Консуело була й чистота, і поезія, і чуйність — словом, усе, що потрібно, аби розуміти й палко любити народну музику. У цьому також виявлялася велика артистка, і засвоєні нею наукові теорії не вбили в її таланті ні свіжості, ні м'якої ніжності — цих скарбів натхнення та юності душі. Бувало, вона не раз потай од Порпори зізнавалась Андзолето, що деякі балади рибалок Адріатичного моря набагато більше говорять її серцю, ніж усі високі твори падре Мартіні чи маестро Дуранте, разом узяті. Іспанські пісні й болеро, що виконувались її матір'ю, були для неї джерелом поезії, звідки вона черпала тепер свої улюблені спогади. Яке ж враження мав справити на неї музичний геній Чехії, натхнення цього народу — народу пастухів і вошів, фанатично-суворого й ніжного, сильного у своєму трудовому житті! Усе в цій музиці було для неї й нове і вражаюче. Альберт передавав її з рідкісним розумінням народного духу та могутнього релігійного почуття, що породило його. Імпровізуючи, він вносив у цю музику глибоку меланхолію й скаргу, що розривала серце, — ці сліди гноблення, що запам'яталися в душі його народу і його власній. І ця мішанина смутку та відваги, екзальтації та зневіри, вдячних гімнів і криків розпачу була найдосконалішим і найглибшим вираженням переживань нещасної Чехії й нещасного Альберта.