Ця галюцинація переповнила скорботою й жалістю серце Консуело. Їй здавалося, начебто вона бачить пропащого янгола, чує, як він плаче й стогне біля неї. Він був високий, блідий, прекрасний, із довгим сплутаним волоссям над обпаленим блискавкою, але все-таки гордо піднесеним до неба чолом. Вона захоплювалася ним, тремтячи й усе ще боячись його за звичкою, і вже любила тією братньою, побожною любов'ю, яку породжують великі нещастя. Раптом їй учулося, буцім, оточений групою «чеських братів», він звернувся саме до неї, м'яко дорікаючи за недовіру й страх, привиділося, начебто він притягає її до себе магнетичним поглядом, проти якого неможливо встояти. Зачарована, не тямлячись, вона підхопилася, кинулася до нього й, простягнувши руки, опустилася перед ним на коліна. Альберт упустив скрипку, що впала, видавши жалібний стогін, і з вигуком подиву й захвату схопив дівчину у свої обійми. Це його вона чула, його бачила, мріючи про бунтівного янгола; це його обличчя притягало й полонило її. Це йому, пригорнувшись серцем до його серця, вона прошепотіла уривчастим голосом: «Твоя! Твоя, о янголе скорботи! Твоя й Божа навіки!»
Але ледь доторкнувся Альберт тремтячими губами до її губ, як вона вся похолола, і нестерпний біль пронизав їй груди й мозок, одночасно леденячи й обпалюючи її. Раптом опам'ятавшись од своєї мрії, вона була так страшенно вражена, що їй здалося, начебто вона вмирає; вирвавшись із обіймів графа, вона впала на вівтар, і купа черепів зі страшенним шумом звалилася на неї. Покрита цими людськими останками, бачачи перед собою Альберта, якого вона щойно, у хвилину божевільного збудження, обіймала, мовби даючи йому цим право на свою душу і свою долю, вона відчула таку жахливу, таку болісну тугу, що, сховавши обличчя у волоссі, що розпустилось, і ридаючи, закричала:
— Скоріше звідси, скоріше! Заради Бога, повітря! Світла! Господи, виведи мене із цього склепу, дай мені побачити сонце!
Альберт, бачачи, як вона все більше блідне й починає марити, кинувся до неї, щоб винести її з підземелля. Але у своєму жаху вона цього не зрозуміла, підхопилася й кинулася бігти в глиб печери, не звертаючи уваги на води потоку, що таїв у деяких місцях безсумнівну небезпеку.
— Заради Бога! — закричав Альберт. — Не туди! Зупиніться! Вам загрожує смерть! Зачекайте мене!
Але крик його тільки посилив її страх, і вона, не усвідомлюючи, що робить, кинулася вперед, двічі з легкістю кози перестрибнувши через закрути потоку; нарешті, наткнувшись у темряві на земляний насип, обсаджений кипарисами, вона впала ниць на м'яку, недавно розпушену землю.
Цей поштовх розрядив її нервовий стан: жах змінився в ній заціпенінням. Задихаючись, хапаючи ротом повітря, вона лежала, не розуміючи, що з нею сталося, так що граф зміг нарешті підійти. У нього вистачило цілковитого самовладання захопити один із палаючих смолоскипів, розраховуючи на те, що коли йому не вдасться наздогнати її, то він хоча б освітить їй найнебезпечніше та найглибше місце потоку, до якого вона, схоже, прямувала. Бідолашний молодик, зовсім пригнічений і розбитий цими раптовими й такими суперечливими переживаннями, не смів ні заговорити з нею, ні підняти її. Тут вона сама підвелася й сіла на земляний насип, об який щойно спіткнулася. Вона теж не зважувалася заговорити з Альбертом. Збентежена, опустивши очі, вона неуважливо дивилася в землю. Раптом вона помітила, що горбок, на якому вона сидить, — нещодавно засипана могила, прибрана злегка зів'ялими кипарисовими гілками й засохлими квітами. Як ужалена, вона підхопилася й, не маючи сили впоратися з новим нападом жаху, що охопив її, закричала: