— О Альберте, кого ви поховали тут?
— Я поховав тут найдорожче, що було в мене на світі до зустрічі з вами, — з найглибшою скорботою відповів він. — Якщо це святотатство, Господь простить мені його! Я вчинив його в хвилину божевілля, прагнучи виконати священний обов'язок. Потім я вам скажу, яка душа жила в тому тілі, що спочиває тут. Тепер ви занадто схвильовані, і вам потрібно скоріше на повітря. Ходімо, Консуело, покиньмо це місце, де ви протягом однієї хвилини зробили мене і найщасливішим і найнещаснішим із людей.
— О так! Вийдемо звідси! Я не знаю, які випари піднімаються тут із землі, але почуваю, що вмираю, втрачаю розум.
Не вимовивши більше ні слова, вони вийшли. Альберт зі смолоскипом рухався попереду, освітлюючи своїй супутниці кожний зустрічний камінь. Коли він відчиняв двері келії, Консуело, незважаючи на свій стан, як справжня артистка, згадала про дорогоцінний інструмент.
— Альберте, — сказала вона, — ви забули біля джерела вашу чудесну скрипку. Вона завдала мені сьогодні стільки невідомих досі переживань, що я ніяк не можу дозволити, щоб вона загинула там од вогкості.
Альберт зробив жест, який говорив, як йому байдуже тепер усе, крім Консуело. Але вона продовжувала наполягати:
— Вона зробила мені багато зла, ця скрипка, але все-таки…
— Якщо вона вам зробила тільки зло, нехай гине! — з гіркотою мовив він. — За все своє життя я не доторкнуся до неї. Мені навіть хочеться, щоб вона загинула якомога швидше.
— Я збрехала б, сказавши, що скрипка заподіяла мені тільки зло, — заперечила Консуело, у якій знову прокинулася повага до музичного обдаровання графа. — Просте хвилювання виявилося вищим за мої сили — і замилування перетворилося на страждання. Друже мій, сходіть же за нею! Мені хочеться власноручно й дбайливо вкласти її у футляр до тієї хвилини, коли до мене повернеться мужність знову вкласти її у ваші руки і ще раз послухати її.
Консуело була розчулена тим поглядом, яким подякував їй граф за ці слова, що дозволяли йому сподіватися. Він послухався й пішов за скрипкою до печери. Залишившись на кілька хвилин на самоті, вона почала дорікати собі за свій божевільний жах, за страшну підозру. Із тремтінням і соромом згадала вона гарячковий порив, що кинув її в обійми графа, але при цьому вона не могла не схилитися подумки перед скромністю й доброчесною сором'язливістю цього чоловіка, що, обожнюючи її, не посмів скористатися таким моментом, аби сказати їй хоча б одне слово любові. Його смуток, млявість рухів досить красномовно свідчили про те, що в ньому вмерло всяке сподівання. Вона відчула до нього безмежну вдячність за цю витонченість почуттів і дала собі слово пом'якшити найласкавішими словами прощальні вітання, якими належало обмінятись їм при виході з підземелля.
Але спогад про Зденка, подібно до мстивої примари, продовжував переслідувати її, обвинувачуючи Альберта всупереч її волі. Підійшовши до дверей, вона побачила, що на них написано щось по-чеському. Всі слова, за винятком одного, були їй зрозумілі з тієї причини, що вона знала їх напам'ять. На чорних дверях чиясь рука (це могла бути тільки рука Зденка) крейдою написала: «Скривджений нехай… тобі». Одне слово було незрозумілим для Консуело, і ця зміна дуже її стривожила. Альберт повернувся й сам сховав у футляр свою скрипку: у Консуело не вистачило мужності зробити це, — більш того, їй навіть не спало на думку виконати те, що вона обіцяла. Її знов охопило бажання вийти скоріше із цього підземелля. Поки Альберт замикав заіржавлений замок і це коштувало йому значних зусиль, вона не змогла втриматись і, вказавши пальцем на таємниче слово, запитально глянула на свого супутника.
— Воно означає, — з дивним спокоєм відповів Альберт, — що невизнаний ангел, друг нещасних, той, про якого ми щойно з вами говорили, Консуело…
— Так, сатана, я знаю. Але що ж далі?
— Отож: «Сатана нехай простить тобі!»
— Що простить? — запитала вона, бліднучи.
— Якщо страждання також вимагає прощення, то мені потрібно довго молитися, — з якимось світлим смутком мовив граф.
Вони вийшли в галерею й до самого «Підвалу ченця» не зронили ні слова. Але коли денне світло, пробиваючись синюватими відблисками крізь листя, впало на обличчя Альберта, Консуело побачила, як безмовні сльози двома струмками повільно котяться по його щоках. Це засмутило дівчину; і все-таки, коли Альберт боязко підійшов до неї, щоб перенести через воду в печері, вона вже вирішила, що скоріше промочить ноги в цій солонуватій воді, аби тільки не дозволити йому взяти себе на руки. Відмовилася вона від його послуг під тим приводом, що він, певно, дуже стомився, і вже хотіла у своєму легкому взутті ввійти у твань, як раптом Альберт, загасивши смолоскип, мовив: