Їй здавалося в цю хвилину, що вона ненавидить Андзолето. Та й чи могла вона відчувати щось інше, порівнюючи цього грубого егоїста, цього мерзенного честолюбця, підлого й підступного, з Альбертом, таким великодушним, добрим, таким чистим, сповненим найвищих романтичних достоїнств? У цьому зіставленні була лише одна темна пляма — зазіхання на життя Зденка (цієї підозри вона ніяк не могла позбутись). Але чи не була ця підозра витвором її хворої уяви, чи не був це просто кошмар, що розвіється при першому ж поясненні? І вона вирішила, не відкладаючи, спробувати з'ясувати це. З роблено неуважним виглядом, немов не розчувши останнього запитання Альберта, вона зупинилася й, дивлячись на селянина, що проходив неподалік, вигукнула:
— Боже мій! Мені здалося, що це Зденко.
Альберт здригнувся й, випустивши руку Консуело, швидко пішов уперед, потім раптом зупинився й повернувся назад зі словами:
— Як ви помилилися, Консуело: ця людина ні єдиною рисочкою не нагадує… — Він так і не був у змозі вимовити ім'я Зденка. Вигляд у нього при цьому був страшенно схвильований.
— Однак вам самому спершу теж так здалося, — заперечила Консуело, уважно стежачи за ним.
— Я дуже короткозорий, але мені варто було б пам'ятати, що така зустріч неможлива.
— Неможлива? Виходить, Зденко дуже далеко звідси?
— Досить далеко, щоб вам не боятися його божевілля.
— Чи не можете ви мені пояснити, звідки в нього взялася ця раптова ненависть, після того як він виявляв мені таку симпатію?
— Я вже говорив вам, що це найшло на нього після сну, який він бачив напередодні вашої появи в підземеллі. Йому приснилося, начебто ми з вами підходимо до вівтаря й ви даєте мені слово стати моєю дружиною, і в цей час ви раптом заспівали наш старовинний чеський гімн — та так голосно, що затремтіла вся церква. І начебто, поки ви співали, я, все більше й більше бліднучи, провалювався крізь підлогу церкви й нарешті, мертвий, був похований в усипальниці наших предків. Тоді нібито ви, поспішно скинувши весільний вінок, штовхнули ногою плиту, яка відразу й прикрила мене, а самі пустилися танцювати на погребному камені, виспівуючи невідомою мовою незрозумілих пісень із виразом найнеприборканішої, найлютішої радості. Розлючений, він кинувся на вас, але ви зникли, немов дим, і тут він прокинувся, страшенно озлоблений, обливаючись холодним потом. Його крики та прокльони так голосно лунали під зводами келії, що я теж прокинувся. Мені коштувало великих зусиль змусити його розповісти свій сон і ще важче було переконати в тому, що сон цей не може ніяк вплинути на мою долю. Мені було особливо важко переконати в помилковості його думки, бо я сам був у страшенно збудженому, хворобливому стані, а також тому, що доти ніколи не намагався цього робити, оскільки він вірив у свої видіння та сни. Одначе наступного дня після цієї неспокійної ночі мені здалося, що він або зовсім забув про цей сон, або перестав надавати йому значення, бо більше не згадував про нього, і коли я попросив його піти поговорити з вами про мене, він не чинив ніякого опору. Йому, мабуть, ніколи навіть на думку не спадало, що ви захочете і зможете розшукати мене тут, і його божевілля прокинулося, тільки коли він побачив, що ви зважилися на це. У всякому разі, він не говорив мені про свою ненависть до вас до тієї хвилини, поки ми, повертаючись із вами з келії, зустріли його в підземній галереї. Тут він лаконічно сказав мені по-чеському, що має намір і вирішив позбавити мене вас (це його справжній вислів), знищивши вас при першій же зустрічі на тій підставі, що ви бич мого життя й що у ваших очах він читає мій смертний вирок. Пробачте, що я передаю вам його божевільні слова, і зрозумійте тепер, чому мені було необхідно прибрати його й від вас і від себе. Не будемо більше говорити про це, благаю вас: тема ця мені дуже важка. Я любив Зденка, як своє друге «я». Його божевілля до того злилося з моїм і ототожнилося, що в нас були ті самі думки, ті самі бачення, навіть фізичні страждання в нас бували однакові. Він був більш наївний і, отже, більше поет, аніж я; у нього був більш рівний характер, і в той час як мені являлися жахливі й грізні примари, він завдяки своїй більш м'якій і більш спокійній натурі бачив тихі й смутні. Основна відмінність між нами полягала в тому, що мої напади повторювалися час від часу, а його екзальтований стан був постійним. Я то бував охоплений божевіллям, то ставав безпристрасним, сумовитим глядачем свого нещастя, тоді як він жив немов у світі мрій, де всі зовнішні предмети прибирали символічні образи. І це марення було завжди таке сповнене любов'ю й ніжністю, що у хвилини мого просвітління (звичайно, найболісніші для мене) мені був воістину необхідний, аби пожвавити й примирити мене з життям, тихий, але винахідливий безумець Зденко.