— О друже мій, — вирвалося в Консуело, — ви мали б ненавидіти мене, і я сама себе ненавиджу за те, що позбавила вас такого дорогоцінного, відданого друга. Але хіба не настав час скінчити із цим вигнанням? Я думаю, що буйство його вже пройшло…
— Пройшло… імовірно… — мовив із гіркою, загадковою посмішкою Альберт, наголошуючи на слові «імовірно».
— Так чому ж, — вела далі Консуело, намагаючись відігнати думку про смерть Зденка, — чому ви не прикличете його назад? Запевняю вас, я не буду його боятись, і нам удвох, напевно, вдалося б змусити його забути своє упередження проти мене…
— Не говоріть цього, Консуело, — сумовито зупинив її Альберт, — повернення його неможливе. Я пожертвував своїм кращим другом, тим, хто був моїм супутником, моїм служником, моєю опорою, хто був для мене завбачливою, невтомною матір'ю й у той же час простодушною, неосвіченою та слухняною дитиною. Він піклувався про всі мої потреби, про всі мої жалюгідні, безневинні задоволення. Він захищав мене від самого себе, коли на мене находили напади розпачу, і силою або хитрістю затримував мене в підземеллі, якщо бачив, що у світі живих, у товаристві інших людей я не в змозі зберегти ні своєї гідності, ні життя. Жертву цю я приніс без оглядки й каяття, тому що я мусив так вчинити, оскільки ви, що безбоязно зустріли небезпеки підземелля, ви, що повернули мені розум і свідомість моїх обов'язків, — ви стали для мене більш дорогоцінною й більш священною, ніж сам Зденко.
— Альберте, це омана, а може, і блюзнірство! Не слід порівнювати одну хвилину мужності з відданістю цілого життя!
— Не думайте, що я вчинив так під впливом егоїстичної, дикої любові. Таку любов я зумів би заглушити у своєму серці, і я скоріше замкнувся б зі Зденком у підземеллі, ніж розбив би серце й життя кращого з людей. Але глас Божий пролунав виразно. Я боровся зі своїм захопленням: я втікав од вас, вирішив не зустрічатися з вами доти, поки мої мрії й передчуття, які говорять, що ви янгол, який несе мені порятунок, здійсняться. До цього жахливого, брехливого сну, який вніс таку смуту в лагідну, набожну душу Зденка, він поділяв зі мною й мій потяг до вас, і мої страхи, і мої надії, і мої побожні прагнення. Нещасний, він відрікся від вас того дня, коли ви відкрили мені себе! Божественне світло, яке завжди опромінювало схованки його мозку, раптом згасло, і Бог засудив його, вселивши в нього дух омани й люті. Я теж мусив покинути його, бо ви з'явилися переді мною в променях слави, ви опустилися до мене на крилах чуда. Щоб розкрити мені очі, ви знайшли слова, яких при вашому твердому розумі й артистичній освіті ви не могли знати або підготувати заздалегідь. Вас надихнули жаль і милосердя, і під їхнім чудодійним впливом ви сказали мені те, що мені необхідно було почути, аби довідатися й осягнути життя людське.
— Що ж я вам сказала такого мудрого, такого значного? Справді, Альберте, я й сама не знаю.
— Я також не знаю, але сам Бог був у звуку вашого голосу, у ясності вашого погляду. Біля вас я миттєво зрозумів те, до чого сам не додумався б за все своє життя. Колись я знав, що моє життя — спокута й мучеництво, і чекав здійснення своєї долі в пітьмі й самоті, у сльозах, в обуренні, у науці, в аскетизмі, в умертвінні своєї плоті. Ви відкрили переді мною інше життя, інше мучеництво: ви навчили мене терпінню, лагідності, самовідданості; ви окреслили мені наївно й просто мої обов'язки, починаючи з обов'язків стосовно моєї родини; про них я зовсім забув, а рідні через надмірну доброту свою приховували від мене мої злочини. Завдяки вам я загладив їх і зі спокою, який негайно ж відчув, зрозумів, що це все, чого Бог жадає від мене в сьогоденні. Я знаю, звичайно, що цим не вичерпуються мої обов'язки, і чекаю одкровення Божого щодо подальшого мого існування. Але тепер я спокійний, у мене є оракул, якого я можу запитувати. Це ви, Консуело! Провидіння дало вам владу наді мною, і я не повстану проти його волі. Отже, я не мав ні хвилини вагатися між вищою силою, наділеною даром переродити мене, і бідолашною, пасивною істотою, яка тільки поділяла до цього мої прикрощі й терпіла мої бурі.
— Ви говорите про Зденка, чи не так? Але чому вам не спадає на думку, що Бог міг призначити мене і для його зцілення? Ви бачите, що в мене була якась влада над ним, оскільки мені вдалося стримати його одним словом у ту хвилину, коли рука його вже була занесена, щоб погубити мене.