Тремтячи, немов голубка, захоплена яструбом, вона змушена була сісти й затулити обличчя руками, щоб захистити себе від чарівності його погляду. Андзолето, пояснюючи цей рух виявленням сорому, знову розхрабрився, і його первісний щирий порив одразу забруднили дурні думки. Покинувши Венецію і ті неприємності, що стали своєрідною відплатою за його вчинки, він шукав одного — удачі, але в той же час завжди жадав і сподівався знайти свою дорогу Консуело. У ньому жила впевненість, що такий надзвичайний талант не може залишитися довго в невідомості, й він скрізь намагався напасти на її слід, вступаючи в розмови із власниками готелів, провідниками, зустрічними мандрівниками. У Відні він знайшов кілька знатних співвітчизників і зізнався їм у свош втечі. Ті порадили йому оселитися де-небудь подалі від Венеції й виждати, поки граф Дзустіньяні забуде або пробачить його витівку. Обіцяючи йому свою допомогу, вони в той же час надали йому рекомендаційні листи до Праги, Берліна та Дрездена. Проїжджаючи повз замок Велетнів, Андзолето не здогадався розпитати провідника й тільки після години швидкої їзди, пустивши коня кроком, знову заговорив із ним, цікавлячись околицями та їхніми жителями. Природно, що провідник заходився розповідати про графів Рудольштадтів, про їхній спосіб життя, про дивацтва графа Альберта, божевілля якого ні для кого не було таємницею, особливо відтоді, як до нього з такою неприхованою ворожістю почав ставитися лікар Вецеліус. Тут провідник для поповнення місцевих пліток не забув додати, що граф Альберт щойно перевершив усі свої дивацтва, відмовившись одружуватися зі своєю шляхетною двоюрідною сестрою, красунею баронесою Амалією фон Рудольштадт: він захопився якоюсь авантюристкою, що не дуже гарна собою, але в яку, однак, усі закохуються, варто їй заспівати, тому що голос у неї дивовижний.
Обидві ці ознаки були так характерні для Консуело, що наш мандрівник не міг не поцікавитись ім'ям авантюристки й, почувши, що її звуть Порпоріною, відкинув усякі сумніви. У ту ж хвилину він повернув коня назад; миттєво придумавши, під яким приводом і під виглядом кого зможе він пробратися в замок, який так суворо охороняється, він став випитувати в провідника нові відомості. З балаканини цієї людини він зробив висновок, що Консуело, безсумнівно, коханка молодого графа, який, звичайно, одружиться з нею, тому що, схоже, вона зачарувала всю родину; і замість того щоб вигнати її, всі оточують її такою увагою й турботами, якими ніколи не користувалася баронеса Амалія.
Ці подробиці розохотили Андзолето не менше, а мабуть, іще більше, ніж його щира прихильність до Консуело. Він не раз зітхав за колишнім життям, яке вона вміла зробити для нього таким приємним, і прекрасно усвідомлював, що втрата її порад і вказівок якщо не губить остаточно, то сильно шкодить його музичній кар'єрі. Нарешті, крім усього, його притягувала до неї любов, хоча й егоїстична, але глибока й непереборна. А тепер до всього цього додалася марнолюбна спокуса відбити Консуело в багатого й знатного коханця, розладнати її блискучий шлюб, змусити говорити й у тутешніх краях і у світі, що от, мовляв, дівчина зволіла втекти з ним, бідним артистом, замість того щоб стати графинею та власницею замку. І він знову й знову змушував провідника розповідати про те, яким впливом користується Порпоріна в замку Велетнів, смакуючи заздалегідь, як ця сама людина буде оповідати іншим мандрівникам про красивого молодого іноземця, що вихром влетів до негостинного замку Велетнів, «прийшов, побачив і переміг», а через кілька годин або днів вийшов звідти, викравши в знаменитого, могутнього вельможі, графа фон Рудольштадта, найталановитішу зі співачок…