При цій думці він з такою силою встромив шпори в боки бідолашного коня й так голосно зареготав, що провідник подумав, чи не божевільніший цей мандрівник за самого графа Альберта.
Каноніса зустріла Андзолето недовірливо, але не зважилася його випровадити, сподіваючись, що він забере від них свою вигадану сестрицю. Довідавшись від неї, що Консуело гуляє, Андзолето був дуже розгніваний. Йому подали сніданок, під час якого він став розпитувати служників. Один із них, що трохи розумів по-італійському, простодушно сказав, що він бачив синьйору на горі з молодим графом Альбертом. Андзолето злякався, як би в перші хвилини Консуело не обдала його холодом, не тримала б себе гордовито. Йому здавалось: якщо вона дотепер лише цнотлива наречена сина господаря замку, то неодмінно має пишатися своїм становищем, а якщо вже стала його коханкою, то буде менш самовпевненою, побоюючись, як би старий друг не зіпсував їй усю справу. Перемога над нею, безневинною, вимальовувалася йому нелегкою, зате більш славною; інша справа — перемога над жінкою, що пустилася берега. Але й у тому й в іншому разі можна було спробувати й сподіватися на успіх.
Андзолето був занадто спостережливий, аби не помітити досади й занепокоєння каноніси з приводу тривалої прогулянки Порпоріни з її племінником. Позаяк він іще не бачив графа Християна, то міг зробити висновок, що провідник був погано обізнаний, що насправді сімейство зі страхом і невдоволенням ставиться до любові молодого графа до авантюристки й що вона смиренно опустить голову перед своїм першим коханим.
Після чотирьох болісних годин очікування Андзолето, що встиг за цей час чимало передумати, вирішив, судячи зі своєї власної, далеко не бездоганної моральності, що таке тривале перебування Консуело з його суперником говорить про їхню цілковиту близькість. Це додало йому сміливості й рішучості будь-що-будь дочекатись її, і після першого пориву ніжності, що охопив його з появою Консуело, Андзолето, бачачи, як вона, збентежена, задихаючись, опустилася на стілець, вирішив, що соромитися нема чого. Це відразу розв'язало йому язика. Він почав обвинувачувати себе в усьому, що сталось, удавано принижуючись, проливав сльози, розповідав про докори сумління та страждання, описуючи свої переживання в більш поетичних барвах, аніж вони могли бути в дійсності, і нарешті з усім красномовством венеціанця та спритного актора став благати про прощення. Консуело, схвильована спочатку самим звуком його голосу, більше боялася власної слабкості, ніж могутності спокуси. За останні чотири місяці вона також багато передумала, і це допомогло їй настільки отямитися, щоб упізнати в палких запевненнях Андзолето повторення того, що їй не раз доводилося чути в останні дні їхньої злощасної любові. Її образило, що він повторює всі ті ж клятви, ті ж благання, начебто нічого не сталося від часу тих сварок, коли вона була ще така далека від передчуття його мерзенної зради. Обурена його нахабністю та красномовством, тоді як була б більш доречною безмовність сорому й сльози каяття, Консуело підвелася й різко перебила його просторікування, холодно мовивши:
— Досить, Андзолето. Я вам давно пробачила й більше не гніваюся. Обурення змінилося жалістю; забувши свої страждання, я забула й вашу провину. Нам більше нема чого сказати одне одному. Дякую за добрий порив, що змусив вас перервати свою подорож для примирення зі мною. Як бачите, вас було прощено заздалегідь. Прощавайте ж і продовжуйте свій шлях.
— Виїхати! Мені! Розлучитися з тобою, знову втратити тебе! — закричав Андзолето з невдаваним переляком. — Ні, краще накажи мені зараз же покінчити із собою! Ні! Ні! Ніколи я не погоджуся жити без тебе. Це неможливо, Консуело, я вже переконався в цьому. Там, де немає тебе, ніщо для мене не існує. Огидне моє честолюбство, мерзенне марнославство, через які я марно хотів пожертвувати своєю любов'ю, є для мене джерелом не радості, а страждання. Твій образ переслідує мене всюди. Спогад про наше щастя, таке чисте, цнотливе, таке чудове (ти сама хіба можеш знайти щось подібне?), завжди перед моїми очима. Всі химери, якими я намагаюся себе оточити, збуджують у мені відразу. О Консуело, згадай наші чудесні венеціанські ночі, наш човен, наші зірки, наші нескінченні пісні, згадай твої уроки й наші довгі поцілунки! Згадай твоє вузьке ліжко, де я спав сам, поки ти читала на терасі свої молитви! Хіба я не любив тебе тоді? Хіба людина, для якої ти була святинею завжди, навіть коли спала, залишаючись із нею наодинці, хіба така людина не здатна любити? Якщо я був негідником стосовно інших жінок, то хіба я не був ангелом біля тебе? Чого мені це коштувало, тільки Богові відомо! О! Не забувай же всього цього! Ти запевняла тоді, що любиш мене, а тепер усе забула! Я ж, невдячний, страховисько, негідник, ні на мить не міг забути нашої любові! І я не можу від неї відректися, а ти відмовляєшся без жалю та без зусиль! Але, видно, ти, свята, ніколи не любила мене, а я, хоч я й диявол, обожнюю тебе…