— Можливо, — відповіла Консуело, вражена щирістю його тону, — що ви неудавано шкодуєте про втрачене, осквернене вами щастя, але це — відплата, яку ви заслужили, і я не маю перешкоджати вам нести її. Андзолето, щастя розбестило вас, так нехай же невелике страждання вас очистить! Ідіть і пам'ятайте про мене, якщо ця скорбота цілюща для вас, а якщо ні, забудьте, як забуваю вас я, якій нема чого ні спокутувати, ні виправляти.
— Ах! У тебе залізне серце! — вигукнув Андзолето, здивований і зачеплений за живе її безпристрасним тоном. — Але не думай, що ти можеш так легко вигнати мене! Можливо, мій приїзд завдає клопоту тобі й моя присутність обтяжує тебе.
Я прекрасно знаю, що ти готова пожертвувати спогадами нашої любові заради титулу й багатства. Але цьому не бувати! Я не відступлюся від тебе! І якщо мені доведеться тебе втратити, то це буде не без боротьби! Якщо ти мене змусиш, то знай: у присутності всіх твоїх нових друзів я нагадаю тобі наше минуле, — скажу про обітницю, що ти мені дала біля постелі твоєї вмираючої матері та яку сто разів повторювала мені на її могилі й у церквах, де ми, стоячи на колінах, пригорнувшись одне до одного, слухали прекрасну музику, а часом перешіптувалися. Смиренно, біля ніг твоїх, я нагадаю тобі — лише тобі — про деякі речі, і ти вислухаєш мене, а якщо ні… горе нам обом, Консуело! Мені доведеться розповісти при твоєму новому коханому про факти, йому невідомі. Вони ж нічого про тебе не знають, не знають навіть, що ти була акторкою. Оце я й доведу до їхнього відома, й подивимося тоді, чи повернеться до шляхетного графа Альберта його розум, аби відвойовувати тебе в актора, твого друга, твоєї рівні, твого нареченого, твого коханця! Не доводь мене до відчаю, Консуело, а то…
— Що? Погрози? Нарешті я впізнаю вас, Андзолето! — з обуренням мовила Консуело. — Що ж, я волію бачити вас таким і дякую, що ви зняли із себе маску. Та, слава богові, тепер у моєму серці не буде ні жалів, ні співчуття. Я бачу, скільки злості у вашому серці, скільки ницості у вашому характері, скільки ненависті у вашій любові! Йдіть же, зганяйте на мені свою досаду — ви зробите мені цим велику послугу! Але якщо ви не навчилися ще обмовляти так, як навчились ображати, то не зможете сказати про мене нічого, за що мені довелося б червоніти.
Висловивши все це, вона попрямувала до дверей, відчинила їх і збиралася вже вийти, як раптом зіткнулась із графом Християном. Побачивши цього поважного старого, який, поцілувавши руку Консуело, увійшов до кімнати з привітним і величним виглядом, Андзолето, що кинувся було слідом за дівчиною, аби втримати її будь-що-будь, у зніяковілості відступив, і від його сміливості не лишилося й сліду.
Розділ 58
— Вибачте, дорога синьйоро, — почав старий граф, — що я не зробив кращого прийому вашому братові. Я розпорядився не турбувати мене, бо весь ранок був зайнятий не зовсім звичайними справами, і моє розпорядження було виконано занадто добре, оскільки мені навіть не доповіли про приїзд гостя, який і для мене й для всієї моєї родини може бути тільки найдорожчим.
Потім, звертаючись до Андзолето, він додав:
— Повірте, добродію, що я дуже радий бачити в себе такого близького родича улюбленої нами Порпоріни. Дуже прошу вас залишитися й гостювати в нас, скільки захочете. Гадаю, що після такої тривалої розлуки вам є про що поговорити, та й побути разом — це вже велика радість. Сподіваюся, що тут ви будете почуватись як удома, насолоджуючись щастям, яке я поділяю з вами.
Проти звичаю, старий граф зовсім вільно говорив зі сторонньою людиною. Сором'язливість його вже давно стала зникати біля лагідної Консуело, а цього дня його обличчя було осяяне якимось особливо яскравим світлом, що нагадувало призахідне сонце. Андзолето розгубився перед величчю, що сяяла на чолі поважного старця — людини із прямою та ясною душею. Юнак умів низько гнути спину перед вельможами, у душі ненавидячи й висміюючи їх, — у вищому світі, де останнім часом йому доводилося бувати, у нього було для цього занадто багато приводів. Але ніколи ще йому не доводилося зустрічати такої істинної гідності, такої привітної, сердечної чемності, як у старого власника замку Велетнів. Він зніяковіло подякував старому, майже каючись, що обманом виманив у нього такий батьківський прийом. Найбільше він боявся, що Консуело може викрити його обман і сказати графові, що він зовсім не її брат. Він відчував, що в цю хвилину не в змозі був би відповісти їй ні зухвалістю, ні помстою.