— Я дуже розчулена вашою добротою, пане графе, — відповіла після хвилинного міркування Консуело, — але брат мій, хоча він і безмежно це цінує, не може скористатися вашим люб'язним запрошенням: невідкладні справи змушують його поспішати до Праги, і він уже попрощався зі мною…
— Але це неможливо! — вигукнув граф. — Ви майже не бачилися!
— Він утратив кілька годин, очікуючи мене, і тепер йому не можна гаяти жодної хвилини, — заперечила Консуело. — Він сам прекрасно знає, що йому не можна пробути тут жодної зайвої миті, — додала вона, кидаючи на свого вигаданого брата промовистий погляд.
Ця холодна наполегливість повернула Андзолето властиві йому нахабність і самовпевненість.
— Нехай там як хоче диявол, тобто я хотів сказати — Бог, — виправився Андзолето, — але я не в змозі розстатися з моєю дорогою сестрицею так поспішно, як цього вимагають її розважливість і обережність. Ніяка, навіть найвигідніша справа не варта хвилини щастя, і позаяк його ясновельможність так великодушно дозволяє мені залишитись, я з великою вдячністю залишаюся. Зобов'язання мої в Празі буде виконано трохи пізніше, тільки й усього.
— Ви міркуєте як легковажний юнак, — заперечила Консуело, зачеплена за живе. — Є такі справи, коли честь ставлять вище вигоди…
— Я міркую як брат, а ти завжди міркуєш, як королева, дорога сестричко…
— Ви міркуєте як добрий юнак, — додав старий граф, простягаючи Андзолето руку. — Я не знаю справ, яких не можна було б відкласти до завтра. Щоправда, мені завжди дорікали за мою безтурботність, але я не раз переконувався, що обміркувати краще, ніж поспішити. От, наприклад, дорога Порпоріно, вже багато днів, навіть, можна сказати, тижнів, як мені потрібно звернутися до вас з одним проханням, а я дотепер усе барився, і, думається мені, так і треба було, — тепер для цього саме настала година. Чи можете ви приділити мені сьогодні годину часу для бесіди? Я йшов просити вас про це, коли довідався про приїзд вашого брата. Мені здається, що ця радісна подія сталася дуже до речі, і, може, присутність вашого родича буде зовсім не зайвою при нашій розмові.
— Я завжди й у будь-який час до послуг вашої ясновельможності, — відповіла Консуело. — Що стосується брата, то він іще хлопчик, якого я не вводжу у свої особисті справи…
— Я це знаю, — зухвало втрутивсь Андзолето, — але позаяк його ясновельможність дозволяє, то мені не треба іншого дозволу, аби бути присутнім при цій таємничій розмові.
— Дозвольте мені судити про те, як належить поводитися й мені й вам, — гордо заперечила Консуело. — Пане графе, я готова йти за вами й шанобливо вислухати вас.
— Ви занадто суворі до цього милого юнака з таким веселим, відкритим обличчям, — мовив, усміхаючись, граф і, обертаючись до Андзолето, додав: — Потерпіть, дитя моє, надійде й ваша черга. Те, що я маю сказати вашій сестрі, не може бути приховано від вас, і, сподіваюся, вона незабаром дозволить мені відкрити й вам цю таємницю, як ви висловились.
Андзолето мав нахабність скористатися веселою привітністю старого й утримав його руку в своїй, мовби чіпляючись за нього, щоб вивідати таємницю, якої йому не бажала відкрити Консуело. У нього навіть не вистачило такту вийти з вітальні, щоб не змушувати до цього самого графа. Залишившись на самоті, він злобливо тупнув ногою, боячись, що Консуело, яка навчилася так добре володіти собою, може розладнати всі його плани й, незважаючи на його спритність, випровадити його звідси. Йому схотілося прослизнути всередину будинку й підслухати під дверима. Із цією метою, вийшовши з вітальні, він поблукав спочатку садом, а потім вирішив забратися в коридор, де, зустрічаючи кого-небудь із служників, робив вигляд, начебто милується архітектурою замку. Але ось уже тричі в різних місцях він натрапляв на одягненого в усе чорне чоловіка, надзвичайно суворого на вигляд, який, щоправда, не звернув на нього особливої уваги. То був Альберт, який начебто не помічав його, але разом з тим не спускав з нього очей. Андзолето, бачачи, що молодий граф (він уже здогадався, хто це) на цілу голову вищий за нього й безперечно дуже красивий, зрозумів, що божевільний із замку Велетнів зовсім не такий нікчемний у всіх відношеннях суперник, яким він уявляв його собі. Тоді він визнав за краще повернутися до вітальні й у цій величезній кімнаті, неуважливо перебираючи пальцями клавіші клавесина, почав пробувати свій гарний голос.