— Дочко моя, — говорив тим часом граф Християн, привівши Консуело до свого кабінету і присуваючи їй велике крісло, оббите червоним оксамитом із золотою бахромою, а сам усідаючись із нею поруч на стільці, — я хочу просити вас про одну милість, хоча й не знаю, чи маю я право на це зараз, коли ви ще не розумієте моїх намірів. Чи можу я сподіватися, що моя сивина, моя ніжна повага до вас і дружба, якою обдарував мене шляхетний Порпора, ваш названий батько, — що все це разом вселить вам достатню довіру до мене й ви погодитеся, нічого не приховуючи, розкрити мені своє серце?
Розчулена, але разом з тим трохи перелякана таким вступом, Консуело піднесла руку старого до своїх губ і відповіла із щирим поривом:
— Авжеж, пане графе, я поважаю й люблю вас так, як коли б мала честь бути вашою дочкою, і можу без усякого страху й цілком відверто відповісти на всі ваші запитання відносно мене особисто.
— Нічого іншого я й не прошу у вас, дорога дочко моя, і дякую за цю обіцянку. Повірте, що я не здатний нею зловжити, так само як, я впевнений, і ви не здатні зрадити своє слово.
— Я вірю вам, пане графе, і слухаю вас.
— Отож, дитя моє, — сказав старий з якоюсь наївною, але підбадьорливою цікавістю. — Як ваше прізвище?
— У мене немає прізвища, — без найменшого вагання відповіла Консуело. — Мою матір усі називали Розамундою. При хрещенні мені дали ім'я Марія-Утішниця. Батька свого я ніколи не знала.
— Але вам відоме його прізвище?
— Ні, пане графе, я ніколи не чула про нього.
— А маестро Порпора вдочерив вас? Він закріпив передачу вам свого імені законним актом?
— Ні, пане графе, між артистами це не заведено, та воно й не потрібно. У мого великодушного вчителя нічогісінько немає, і йому нема чого заповісти. Що ж стосується його імені, то при моєму становищі у світі зовсім байдуже, як я його ношу — за звичаєм чи за законом. Якщо в мене є деякий талант, ім'я це стане моїм по праву, у противному ж разі мені випала честь, якої я недостойна.
Кілька хвилин граф зберігав мовчання, потім, знову беручи руку Консуело у свою, він заговорив:
— Шляхетна відвертість ваших відповідей іще більше піднесла вас у моїх очах. Не думайте, що я задавав усі ці запитання задля того, аби, залежно від вашого народження та становища у світі, більше або менше поважати вас. Я хотів знати, чи побажаєте ви сказати мені правду, і цілком переконався у вашій щирості. Я безмежно вдячний вам за це й визнаю, що ви з вашим характером більш шляхетні, ніж ми з нашими титулами.
Консуело не могла не всміхнутися простодушності, з якою старий аристократ захоплювався тим, що вона, не червоніючи, відкрила йому те, чого вона зовсім не соромилась. Захоплення це говорило про залишок упертого забобону, з яким, мабуть, благородно боровся Християн, намагаючись перемогти його в собі.
— А тепер, дороге моє дитя, — вів далі він, — я запропоную вам іще більш делікатне запитання. Будьте поблажливі й пробачте мені мою сміливість.
— Не бійтеся нічого, пане графе, я відповім на все так само спокійно.
— Отож, дитя моє, ви незаміжня?
— Так, пане графе.
— І… ви не вдова? У вас немає дітей?
— Я не вдова, і в мене немає дітей, — відповіла Консуело, ледве стримуючись од сміху, бо не розуміла, до чого хилить граф.
— І ви ні з ким не зв'язані словом? — вів далі він. — Ви зовсім вільні?
— Пробачте, пане графе, я була заручена за згодою й навіть за наказом моєї вмираючої матері з юнаком, якого любила з дитинства й чиєю нареченою була до хвилини мого від'їзду з Венеції.
— Виходить, ви не вільні? — мовив граф із дивною сумішшю прикрості й задоволення.
— Ні, пане графе, я зовсім вільна, — відповіла Консуело. — Той, кого я любила, негідно зрадив мене, і я порвала з ним назавжди.
— Значить, ви його любили? — запитав граф після деякого мовчання.
— Так, усією душею, це правда.
— І… можливо, й тепер іще любите?
— Ні, пане графе, це неможливо.
— Вас аж ніяк не втішила б можливість бачити його?
— Бачити його було б для мене мукою.
— І ви ніколи не дозволяли йому?.. Він не насмілився… Але я боюся вас образити… Мабуть, ви подумаєте, що я хочу знати занадто багато…
— Я розумію вас, пане графе. Але раз уже я сповідаюся, то ви дізнаєтеся про мене зовсім усе і зможете самі судити, чи заслуговую я вашої поваги, чи ні. Він дозволяв собі дуже багато, але насмілювався лише на те, що дозволяла йому я сама. Так, ми часто пили з однієї чашки, відпочивали на одній і тій же лаві. Він спав у моїй кімнаті, поки я молилася, доглядав за мною під час моєї хвороби. Я нічого не боялася. Ми завжди були разом, любили одне одного, поважали, мали одружитись. Я заприсяглася моїй матері, що залишусь, як кажуть, «розсудливою дівчиною». Слова я дотримала, якщо бути розсудливою — значить вірити людині, що обманює тебе, і любити й поважати того, хто не заслуговує ні любові, ні поваги. І тільки коли він захотів стати більш аніж моїм братом, іще не зробившись моїм чоловіком, тільки тоді я почала захищатись. І тільки тоді, коли він зрадив мене, я зраділа, що зуміла так добре захистити себе. Цій безчесній людині нічого не варто стверджувати протилежне, але це не має великого значення для такої бідної дівчини, як я. Тільки б не сфальшивити під час співу, — більше від мене нічого не вимагається. Тільки б я могла із чистою совістю цілувати розп'яття, перед яким я заприсяглася матері бути цнотливою; а що подумають про мене інші — по правді сказати, мало мене обходить. У мене немає родини, якій довелося б червоніти за мене, немає рідних, немає братів, які могли б стати на мій захист…