— Як немає братів? Але ж один брат є?
Консуело хотіла було розповісти графові по секрету всю правду, але подумала, що з її боку буде неблагородно шукати в людини сторонньої захисту проти того, хто так неблагородно погрожував їй. Вона вирішила, що мусить знайти в собі досить твердості, щоб самій захистити себе й позбутись Андзолето. До того ж її великодушне серце не могло допустити, щоб чоловіка, якого вона колись так свято любила, було вигнано господарем із будинку. Хоч як би чемно граф Християн випровадив Андзолето і хоч як би був той винний перед нею, у неї не вистачило духу піддати його такому страшному приниженню, і вона лише відповіла на запитання старого, що взагалі дивиться на брата як на шибайголову й ніколи до нього не ставилась інакше як до дитини.
— Сподіваюся, він не негідник який-небудь? — запитав граф.
— Хто його знає, — відповіла вона. — Я намагаюся триматись від нього якнайдалі, наші характери, погляди на життя занадто різні. Ви, напевно, помітили, що я не дуже прагнула втримувати його тут.
— Нехай буде так, як ви цього хочете, дитя моє; я вважаю вас дуже розважливою. Тепер, коли ви розповіли мені все з такою шляхетною відвертістю…
— Пробачте, пане графе, я розповіла вам про себе не все, тому що ви не про все запитали. Мені невідомо, чому ви сьогодні робите мені честь цікавитися моїм життям. Я припускаю, що хтось, мабуть, відгукнувся про мене несприятливо й ви бажаєте знати, чи не безчестить моє перебування ваш будинок. Дотепер ви мене запитували про найповерховіші речі, і я вважала нескромним без вашого дозволу зайняти вас розповіддю про себе саму, але позаяк ви, очевидно, хочете дізнатися про все моє життя, то я мушу повідомити вас про одну обставину, яка, можливо, зашкодить мені у ваших очах. Я не тільки могла б присвятити себе театральній кар'єрі, як ви часто мені радили, але (хоча я вже не маю до театру ні найменшого потягу) в минулому сезоні я дебютувала у Венеції під ім'ям Консуело… Мене прозвали Zingarella, і вся Венеція знає моє лице й мій голос.
— Стривайте! — вигукнув граф, приголомшений цим новим відкриттям. — Так це ви те диво, що наробило стільки галасу у Венеції торік і про яке з таким захватом кричали італійські газети? Пречудовий голос і найбільший талант, якого не бувало на пам'яті людській…
— У театрі Сан-Самуеле, пане графе. Похвали ці, звичайно, дуже перебільшені, але незаперечний той факт, що я — та сама Консуело, що співала в декількох операх; словом, я акторка, або, висловлюючись більш вишукано, співачка. Тепер вирішуйте, чи заслуговую я вашого доброго ставлення.
— Незбагненно! І яка дивна доля! — мовив граф, поринаючи в роздум. — А чи говорили ви про це тут кому-небудь, окрім мене, дитя моє?
— Пане графе, я майже все розповіла вашому синові, не вдаючись тільки в ті подробиці, про які я зараз вам повідомила.
— Альбертові, виходить, відоме ваше походження, ваша колишня любов, ваша професія?
— Так, пане графе.
— Прекрасно, дорога синьйоро; не знаходжу слів, аби дякувати вам за дивну чесність, з якою ви поставилися до нас, і обіцяю, що вам не доведеться в ній каятись. А тепер, Консуело (так, так, тепер я пригадую, саме так називав вас із самого початку Альберт, говорячи з вами по-іспанськи), дозвольте мені зібратись із силами. Я занадто схвильований. Нам із вами, дитя моє, багато про що ще треба поговорити, і ви пробачите моє хвилювання перед таким важливим, рішучим моментом. Будьте ласкаві, почекайте мене тут одну хвилину.