Говорячи це, граф Християн взяв обидві руки Консуело й покрив їх поцілунками й слізьми.
Розділ 59
Консуело була глибоко розчулена цим виявленням почуттів, яке виправдало її у власних очах і заспокоїло її сумління. До цієї хвилини вона часто зі страхом думала про те, що занадто необережно віддається своїм великодушним поривам. Тепер вона дістала схвалення й нагороду. Її радісні сльози змішалися зі слізьми старого, і довго обоє були такі схвильовані, що не могли продовжувати розмову.
Одначе Консуело все ще не розуміла зробленої їй пропозиції, а граф, уважаючи, що він досить ясно висловився, бачив у її мовчанні й сльозах доказ згоди й подяки.
— Я йду за сином, — мовив нарешті старий. — Нехай біля ваших ніг довідається він про своє безмежне щастя й приєднає свої благословення до моїх.
— Почекайте, пане графе! — вигукнула Консуело, приголомшена такою поспішністю. — Я не зовсім розумію, чого ви від мене вимагаєте. Ви схвалюєте прихильність графа Альберта до мене й відданість, виявлену йому мною. Ви вдостоюєте мене своєї довіри, знаючи, що я не зловживаю нею. Але як я можу обіцяти вам присвятити все життя такій дивній дружбі? Я розумію, що ви розраховуєте на час і на мою розважливість, аби підтримати душевний спокій вашого благородного сина й остудити його палке почуття до мене, але я не впевнена, чи довго я збережу цю владу над ним; притому, якби навіть така близькість і не була небезпечна для такої захопленої людини, як граф Альберт, то я не вільна присвятити своє життя цьому славному завданню. Я не належу собі.
— О небо! Що ви говорите, Консуело? Так, виходить, ви не зрозуміли мене? Чи ви мене обдурили, сказавши, що вільні, що у вас немає ніяких сердечних прихильностей, ніяких зобов'язань, немає родини?
— Але, пане графе, — заперечила Консуело дивуючись. — У мене є мета життя, покликання, професія. Я належу мистецтву, якому присвятила себе із самого дитинства.
— Великий Боже, що ви говорите! Ви хочете повернутися на сцену?
— Не знаю ще. Я не збрехала вам, сказавши, що мене більше не тягне туди. На цьому бурхливому шляху я зазнала поки тільки жахливих страждань, але в той же час я відчуваю, що з мого боку було б занадто сміливо дати обіцянку назавжди відмовитися від цього поля діяльності. Така була моя доля, і, видно, не можна уникнути майбутнього, що ти одного разу собі намітив. Але, чи повернусь я на підмостки, чи буду виступати в концертах або давати уроки — однаково я залишаюся й маю залишатися співачкою. Та й на що інше я придатна? Де ще я можу зберегти незалежність? Чим займу свій розум, який звик до праці й жадає цих відчуттів?
— О Консуело, Консуело! — з гіркотою вигукнув граф Християн. — Усе, що ви говорите, вірно. Але я думав, що ви любите мого сина, а тепер бачу, що ви його не любите.
— А якби я полюбила його із пристрастю, що змусила б мене забути саму себе, що сказали б ви на це, графе? — вигукнула Консуело, втрачаючи терпіння. — Виходить, ви вважаєте, що ніяка жінка не може закохатися в графа Альберта, якщо просите мене залишитися при ньому назавжди?
— Що ви, дорога Консуело! Або я недостатньо ясно висловився, або ви приймаєте мене за божевільного. Хіба я не просив вашої руки й серця для мого сина? Хіба я не кинув до ваших стіп цей законний і безперечно почесний союз? Якби ви любили Альберта, то в щасливому житті з ним, звичайно, знайшли б винагороду за втрату вашої слави й ваших тріумфів. Але ви не любите його, раз уважаєте неможливим відмовитися заради нього від того, що називаєте своєю долею!