Це пояснення, незалежно від волі добродушного Християна, трохи запізнилося. Не без жаху й смертельної відрази жертвував старий аристократ заради щастя сина всіма своїми поглядами на життя, всіма переконаннями своєї касти. І коли після довгої й болісної боротьби з Альбертом і самим собою жертву, нарешті, було принесено, — остаточне твердження цього страшного акту не могло перейти без зусилля з його серця на вуста.
Консуело відчула або вгадала це, тому що в ту хвилину, коли Християнові здалося, що він не в змозі домогтись її згоди на цей шлюб, обличчя старого осяялося мимовільною радістю, до якої домішувалось якесь дивне сум'яття.
Консуело миттєво зрозуміла своє становище. Гордість, можливо, трохи егоїстична, збудила в ній неприязнь до пропонованого шлюбу.
— Так ви хочете, щоб я стала дружиною графа Альберта? — сказала вона, ще приголомшена такою пропозицією. — І ви погодилися б назвати мене своєю дочкою, погодилися б, щоб я носила ваше ім'я, погодилися б представити мене вашим родичам і друзям?.. Ах, графе, як ви любите свого сина і як ваш син має любити вас!
— Якщо ви, Консуело, бачите в цьому таку незвичайну великодушність, значить, вашому серцю вона недоступна або сам предмет здається вам невартим її.
— Графе, — заговорила Консуело після хвилинного мовчання, затуливши обличчя руками, — я мовби уві сні. Гордість мимоволі обурюється в мені при думці про ті приниження, якими буде сповнене моє життя, якщо я насмілюся прийняти жертву, принесену вашою батьківською любов'ю.
— Але хто посмів би принизити вас, Консуело, позаяк батько й син узяли б вас під захист шлюбу та родини?
— А тітонька, графе? Адже вона тут посідає місце рідної матері, хіба вона могла б дивитися на це без обурення?
— Вона сама приєднається до наших благань, якщо ви дасте слово поступитися. Не жадайте від людської натури того, що перевищує її сили: і коханий і батько можуть винести приниження, горе відмови, — моя сестра не впорається із цим. Але, упевнившись в успіху, ми приведемо її у ваші обійми, дочко моя.
— Графе, — звернулася до старого тремтяча Консуело, — виходить, граф Альберт говорив вам, що я люблю його?
— Ні, — відповів граф, раптом згадавши щось, — Альберт говорив мені, що перешкода саме у вашому серці. Він сто разів повторював мені це, але я не міг йому повірити. Вашу стриманість стосовно нього я пояснював вашою прямодушністю й вашою скромністю; і все-таки я думав, що, звільнивши вас від ваших сумнівів, я доможуся того визнання, у якому ви відмовили йому.
— А що сказав він вам про нашу сьогоднішню прогулянку?
— Лише кілька слів: «Спробуйте, дорогий батьку: цей єдиний засіб довідатися, гордість чи відчуження закривають для мене її серце».
— На жаль, графе! Що подумаєте ви про мене, якщо я скажу вам, що й сама цього не знаю?
— Я подумаю, дорога Консуело, що це відчуження. Ах, син мій, бідолашний мій син! Як жахлива його доля! Єдина жінка, яку він зміг полюбити, не любить його. Тільки цього нещастя нам бракувало.
— Боже мій! Ви мусите ненавидіти мене, графе, ви не розумієте, як може противитися моя гордість, якщо ви жертвуєте своєю. Вам здається, що для гордості такої дівчини, як я, набагато менше підстав, а тим часом, повірте, у цю хвилину в серці моєму відбувається боротьба не менш жорстока, ніж та, з якої ви вийшли переможцем.
— Ні, я розумію це. Не думайте, синьйоро, що я так мало поважаю доброчесність, прямодушність і безкорисливість, аби не зуміти оцінити гордість, що опирається на такі скарби. Але те, що змогла перемогти батьківська любов (бачите, я говорю з вами зовсім відверто), я думаю, зможе перемогти й любов жінки. Ну що ж, припустимо навіть, що все життя Альберта, ваше життя й моє було б боротьбою зі світськими забобонами, від чого довелося б довго й багато страждати й нам трьом і моїй сестрі з нами. Та хіба наша взаємна любов, чиста совість, відданість одне одному не допомогли б нам стати сильнішими за весь вищий світ? Для великої любові нікчемні всі ті лиха, які так страшать вас і за себе й за нас. Але ви з тугою й страхом шукаєте в глибині своєї душі цю велику любов і не знаходите її, Консуело, тому що її там немає.
— О так, у цьому, і тільки в цьому вся перешкода, — мовила Консуело, міцно притискаючи руки до серця, — все інше дрібниці. У мене теж були забобони. Ви подаєте мені приклад того, як я мушу відкинути їх, аби зрівнятися з вами у величі й героїзмі. Не будемо більше говорити про мої почуття, про мій фальшивий сором; не треба навіть торкатися моєї майбутності й мого мистецтва, — додала вона, зітхнувши. — Я зможу й від цього відректись, якщо… якщо… якщо я люблю Альберта! От що потрібно мені знати. Вислухайте мене, графе. Сто разів запитувала я себе про це, але ніколи в мене не було того спокою, який дає мені тепер ваша згода. Як могла я раніше серйозно думати про що-небудь, коли навіть саме це питання здавалося мені божевіллям і злочином? Тепер же, мені здається, я зумію розібратися в собі й вирішити. Дайте мені кілька днів, аби зібратися з думками й зрозуміти, чи є моя безмірна відданість йому, безмежна повага, що вселяється мені його достоїнствами, ця величезна симпатія, ця дивна влада його слів наді мною, — є все це любов'ю чи захопленням. Адже все це я відчуваю, графе, але із цим бореться в мені невимовний жах, глибокий сум і (скажу вам не криючись, мій шляхетний друже!) спогад про любов, менш захоплену, але більш м'яку, більш ніжну, зовсім несхожу на цю.