— Ви дивна й шляхетна дівчина! — з розчуленням проговорив граф Християн. — Скільки мудрості й своєрідності у ваших словах і думках! Ви в багатьох відношеннях схожі на мого бідолашного Альберта, а тривожна непевність ваших почуттів нагадує мені мою дружину, мою шляхетну сумну красуню Ванду. О Консуело! Який солодкий і разом з тим сумний спомин будите ви в моїй душі! Знаєте, я хотів було сказати вам: переборіть свою нерішучість, упорайтеся зі своїми побоюваннями, полюбіть цього нещасного чоловіка, що обожнює вас, полюбіть із співчуття, адже ви доброчесні, ви великодушні! Може, він і не дасть вам щастя, але, рятуючи його, ви заслужите нагороду на небесах. Одначе ви нагадали мені його матір, яка віддалася мені з почуття обов'язку й дружби. Вона не могла любити мене, простого, добродушного, боязкого чоловіка, тією захопленою любов'ю, якої жадала її душа. До кінця вона була вірна мені й великодушна, але як вона страждала! На жаль! Для мене її любов була й відрадою й мукою, а її вірність — гордістю й докором. З горя вона померла, а моє серце було розбите навіки. І якщо зараз я — істота мізерна, непомітна, мертва, не занадто дивуйтеся цьому, Консуело. Я вистраждав те, чого нікому не зрозуміти. Жодній людині ніколи я не говорив про це. Вам першій із трепетом відкриваю я свою душу. Ні, ні, нехай очі мої закриються в скорботі й син мій зараз же загине під вагою своєї долі, але я не буду вмовляти вас пожертвувати собою, не буду переконувати Альберта прийняти від вас таку жертву! Я занадто добре знаю, що значить примушувати природу, боротися з невситимою потребою душі. Обміркуйте ж все це не кваплячись, дочко моя, — закінчив зі слізьми старий граф, пригортаючи її до грудей і з батьківською ніжністю цілуючи її шляхетне чоло. — Так буде краще. Якщо ви все-таки відмовите йому, то, підготовлений занепокоєнням, він не буде настільки вбитий цією страшною звісткою, як був би уражений нею сьогодні.
Умовившись таким чином, вони розійшлися. Консуело, зовсім змучена хвилюваннями й утомою, намагаючись не натрапити на Андзолето, прослизнула по коридорах і замкнулася у свош кімнаті.
Тут дівчина спробувала трохи заспокоїтися; почуваючи себе зовсім розбитою, вона кинулася на постіль і незабаром упала у важке забуття, що скоріше виснажує, ніж відновлює сили. Їй хотілося заснути, думаючи про Альберта, щоб ці думки ніби дозріли в тих таємничих виявах сну, в яких ми сподіваємося часом знайти пророчу відповідь на хвилюючі нас питання. Але в її уривчастих сновидіннях протягом декількох годин безперестану з'являвся не Альберт, а Андзолето. Вона бачила Венецію, Корте-Мінеллі, свою першу любов, безтурботну, радісну, поетичну. А щораз, коли вона пробуджувалася, спогад про Альберта зв'язувався в ній зі спогадом про лиховісну печеру, де звуки скрипки, підсилені вдесятеро луною порожніх підземель, викликали тіні мерців і плакали над свіжою могилою Зденка. Страх і сум ніби закривали її серце для любові, коли вона уявляла собі цю картину. Майбутнє, що їй обіцяли, вимальовувалося тільки серед похмурої пітьми та кривавих видінь, тоді як променисте, сповнене щастям минуле змушувало дихати вільно її груди й радісно битися серце. Їй здавалося, що в цих снах, які говорили про минуле, вона чує свій власний голос, — він росте, росте, наповнює все навколо й, могутній, підноситься до небес. А коли їй пригадувалися фантастичні звуки скрипки в печері, цей же голос ставав різким, глухим і губився, подібно до передсмертного хрипіння, у підземних безоднях.
Усі ці неясні видіння до того стомили її, що вона встала з постелі, аби їх позбутися. Почувши перший заклик дзвона, який сповіщав, що обід буде подано через півгодини, вона почала одягатися, продовжуючи думати все про те ж. Але дивна річ: уперше в житті вона з інтересом видивлялась у дзеркало, а своєю зачіскою й туалетом зайнялася набагато уважніше, ніж серйозними питаннями, що її хвилювали. Вона мимоволі чепурилась, їй хотілося бути гарною. І це непереборне кокетство прокинулося в ній не для того, щоб збудити пристрасть і ревнощі люблячих її суперників, — вона думала й могла думати тільки про одного з них. Альберт ніколи ні єдиним словом не згадав про її зовнішність. Охоплений своєю пристрастю, може, він вважав її навіть гарнішою, ніж вона була насправді. Але думки його були такі піднесені, а любов так велика, що він побоявся б осквернити її, глянувши на неї захопленими очима закоханого або допитливим оком артиста. Для нього вона була завжди огорнута хмарою, крізь яку погляд його не наважувався проникнути і яку його уява оточувала сліпучим ореолом. На зовнішні зміни він не звертав уваги: для нього вона завжди була однаковою. Він бачив її мертвотно блідою, висохлою, зів'ялою, в боротьбі зі смертю більше схожою на примару, ніж на жінку. Тоді уважно й із тривогою він шукав у її рисах лише більш або менш загрозливі симптоми хвороби, не помічаючи, що вона змарніла, що, може, вона здатна вселити жах або відразу. Коли ж до неї повернулися блиск і жвавість молодості, він навіть не помітив, втратила чи виграла від цього її зовнішність. Для нього вона й у житті й у смерті була ідеалом усього молодого, високого, ідеалом незрівнянної краси. От чому Консуело перед дзеркалом ніколи не думала про Альберта.