Зовсім інакше стояла справа з Андзолето. З якою безкінечною увагою він розглядав, вивчав її того дня, коли прагнув і не міг вирішити, гарна вона чи ні. Як відзначав він найменшу рисочку її зовнішності, найменше зусилля сподобатися йому. Як знав її волосся, руки, ноги, її ходу, кольори, які були їй до лиця, найменшу складку її одягу. І з якою палкою наснагою хвалив він її зовнішність, з якою млосною хтивістю дивився на неї! Цнотлива дівчина не розуміла тоді трепету свого серця. Вона не хотіла розуміти його й тепер, а тим часом знову відчувала його, і майже з тією ж силою, при думці, що зараз з'явиться перед Андзолето. Вона гнівалася на себе, червоніла від сорому й досади, намагалася наряджатися для одного Альберта — і все-таки вибирала й зачіску, і стрічки, і навіть погляди, які подобались Андзолето. «На жаль! На жаль! — думала вона, скінчивши одягатися й відриваючись од дзеркала. — Невже я дійсно можу думати тільки про нього й колишнє щастя має наді мною більше влади, ніж презирство до цього чоловіка та обіцянки нової любові? Хоч скільки я вдивляюся в майбутнє, без нього воно обіцяє мені тільки жах і розпач. Але яке було б це майбутнє з ним? Хіба я не знаю, що чудесні дні Венеції безповоротно промайнули, що цнотливість більше не житиме з нами, що душа Андзолето розбещена, пестощі його здатні тільки принизити мене, а моє життя було б щогодини отруєне соромом, ревнощами, страхом і каяттям?»
Прискіпливо та суворо розібравшись у собі, Консуело зрозуміла, що вона аж ніяк не помиляється відносно Андзолето й що від почуття до нього в ній не залишилося й сліду. Вона вже не любила його в сьогоденні, боялася й майже ненавиділа його, думаючи про майбутнє, яке могло б тільки ще більше розбестити його, але в минулому вона так його обожнювала, що в неї не було сил вирвати його ні зі свого життя, ні зі своєї душі. Тепер він був для неї мовби портретом, який нагадує кохану істоту й солодкі дні, і подібно до вдови, що тайкома від нового чоловіка милується зображенням його попередника, вона почувала, що померлий займає в її серці більше місця, ніж живий.
Розділ 60
Консуело була дівчиною розважливою і, маючи душу піднесену, розуміла, що почуття Альберта — щиріше, шляхетніше й цінніше за любов Андзолето. Тепер, коли обоє опинилися перед нею, вона було подумала, що здобула перемогу над своїм ворогом. Проникливий погляд Альберта, тривалий і міцний потиск його чесної руки красномовно свідчили про те, що молодий граф знає, чим скінчилась її розмова з графом Християном, і згодний з покірною вдячністю чекати на рішення своєї долі. Насправді, Альберт не сподівався дістати так багато, і навіть сама невизначеність цього рішення була йому солодка, тому що розвіяла побоювання, пов'язані із самовпевненою зарозумілістю Андзолето. Останній, навпаки, діяв надзвичайно самовпевнено. Здогадуючись приблизно про те, що відбувається навколо, він вирішив іти напролом, ризикуючи навіть бути викинутим за двері. Його розв'язні манери, іронічний, зухвалий погляд викликали в Консуело найглибшу відразу, а коли він з нахабним виглядом підійшов, маючи намір взяти її під руку, вона відвернулася й пішла до столу з Альбертом, який запропонував їй руку.