Як завжди, молодий граф сів навпроти Консуело, — старий Християн посадив її по ліву руку від себе, на місце, яке раніше займала Амалія. Замість капелана, що зазвичай сидів ліворуч од Консуело, каноніса запросила сісти між дівчиною й капеланом вигаданого брата; таким чином, Андзолето міг нашіптувати на вухо Консуело всякі ущипливі слова, а його зневажливі дотепи, як він і розраховував, викликали обурення старого священика.
План Андзолето був надзвичайно простий: він намагався збудити до себе ненависть, стати нестерпним для тих членів родини, що, як він відчував, були настроєні вороже до передбачуваного шлюбу; своїми кепськими манерами, фамільярним тоном, недоречними висловами він розраховував створити найогидніше уявлення про середовище та родичів Консуело. «Подивимося, — говорив він собі, — чи переварять вони «братика», якого я їм піднесу».
Андзолето, недовчений співак і посередній трагік, був природженим коміком. Він достатньо надивився на вищий світ і навчився наслідувати гарні манери та приємні розмови вихованих людей; але це могло тільки примирити канонісу з низьким походженням нареченої, а тому він удався до протилежної лінії поводження з тим більшою легкістю, що вона була йому набагато властивіша. Переконавшись у тому, що Вінцеслава, яка навмисно говорила тільки німецькою мовою, заведеною при дворі й у добре вихованому товаристві, проте не пропускає жодного зі сказаних ним італійських слів, Андзолето почав без угаву базікати, раз у раз прикладаючись до доброго угорського вина; він не побоювався, що вино подіє на нього, бо звик до найміцніших напоїв, одначе прикидався, начебто цілком перебуває під впливом пекучих винних парів, бажаючи виставити себе затятим п'яницею. План його вдався щонайкраще. Граф Християн, який спершу поблажливо сміявся над його блазнівськими витівками, незабаром став тільки удавано посміхатись, і йому потрібно було викликати на допомогу всю свою світську ввічливість, усе своє батьківське почуття, щоб не поставити на місце нестерпного майбутнього шурина свого шляхетного сина. Капелан не раз в обуренні підстрибував на стільці, бурмочучи по-німецькому щось на зразок заклинання проти бісів. Трапеза в результаті вийшла для нього вкрай невдалою, — ніколи в житті його травлення так не страждало. Каноніса слухала всі непристойності гостя із стриманим презирством і злостивим задоволенням. При кожній новій нісенітниці, яку вирікав Андзолето, вона поглядала на брата, немов брала його у свідки, а добродушний Християн опускав голову, силкуючись яким-небудь, не завжди вдалим, зауваженням відвернути увагу слухачів. Тоді каноніса кидала оком на Альберта, але Альберт був незворушний, — здавалося, він не бачить і не чує свого невгамовного, веселого гостя.
Із усіх присутніх найдужче за всіх пригнічена була, безсумнівно, Консуело. Спочатку вона вирішила, що розбещеність і цинізм Андзолето, яких вона раніше в ньому не помічала, є наслідком його розпусного життя, адже ніколи він не поводився так у її присутності. Дівчина була настільки вражена, настільки обурена, що хотіла навіть устати з-за столу, як раптом здогадалася: все це не що інше, як військова хитрість, — і до неї відразу повернулася холоднокровність, яка настільки гармоніювала з її незіпсованістю й почуттям гідності. Вона не прагнула проникнути ні в таємниці, ні у взаємини цієї родини, щоб інтригами завоювати пропоноване їй Альбертом становище. Це становище ні на хвилину не засліпило її, і вона в глибині душі усвідомлювала, наскільки несправедливими є обвинувачення, що зводить на неї каноніса. Вона знала, вона прекрасно бачила, що любов Альберта, довіра його батька вище цих нікчемних випробувань. Презирство, навіюване їй Андзолето, що виявився таким ницим і злісним у своїй помсті, додало їй сили. Очі її тільки раз зустрілися з очима Альберта, й вони зрозуміли одне одного. Консуело сказала: «Так», а Альберт відповів: «Незважаючи ні на що!»
— Почекай радіти, ти ще в мене поскачеш, — прошепотів своїй сусідці Андзолето, що перехопив і витлумачив цей погляд по-своєму.
— Ви дуже доброзичливі, дякую вам, — відповіла Консуело.
Вони перемовлялися крізь зуби зі швидкістю, властивою венеціанській говірці, для якої така характерна велика кількість голосних і еліпсів, що італійці Рима й Флоренції самі попервах ледве її розуміють.
— Я визнаю, що в цю хвилину ти ненавидиш мене, — говорив Андзолето, — і уявляєш, що ненавидітимеш вічно, але все-таки тобі від мене не втекти.
— Ви занадто рано відкрили свої карти, — сказала Консуело.