Опинившись між цими двома чоловіками, з яких кожний був зв'язаний із середовищем, зовсім далеким іншому, Консуело мовби знесиліла, втратила всяку здатність діяти енергійно, сміливо, уподібнилася душі, відділеній од тіла. Вона любила прекрасне, жадала ідеалу, і Альберт знайомив її з цим прекрасним, пропонував їй цей ідеал. Але Альберт, розвитку таланту якого заважала недуга, занадто віддавався духовному життю. Він так мало знав про потреби життя дійсного, що часто втрачав здатність відчувати власне існування. Він не уявляв собі, що похмурі ідеї та предмети, з якими він зжився, можуть вселити його нареченій, яка перебувала цілком під впливом любові й чесноти, інші почуття, крім захопленої віри й ніжної прихильності. Він не передбачав, не розумів, що втягує її в атмосферу, де вона померла б, подібно до тропічної рослини в полярному холоді. Взагалі, він не усвідомлював, яке насильство вона мусила зробити над собою, щоб думати й відчувати, як він.
Андзолето, навпаки, наносячи рани душі Консуело, обурюючи у всіх відношеннях її розум, у той же час уміщав у своїх могутніх грудях, які розвинулися під подувом запашних вітрів півдня, живлюще повітря, якого Квітка Іспанії (як він, бувало, називав Консуело) потребувала, щоб ожити. Він нагадав їй про життя, сповнене бездумного споглядання, невідання й принадності, про світ простих мелодій, світлих і легких, про спокійне, безтурботне минуле, в якому було так багато руху, наївної цнотливості, чесності без зусиль, набожності без міркування. Це було майже існування птаха. А хіба артист не схожий на птаха й хіба не треба людині випити хоч трохи з кубка життя, спільного для всього живого, щоб самому стати досконалішим і направити до добра скарби свого розуму!
Голос Консуело звучав усе ніжніше й розчуленіше в міру того, як вона інстинктивно піддавалась аналізу, якому я тут приділив, можливо, занадто багато часу. Нехай вибачиться мені це! Інакше було б важко зрозуміти, внаслідок якої фатальної мінливості почуттів ця дівчина, така розумна, така щира, яка за чверть години перед тим із повною підставою ненавиділа Андзолето, забулася до того, що з насолодою слухала його голос, торкалася його волосся, дихала одним із ним повітрям. Вітальня була занадто велика, як відомо читачам, аби бути добре освітленою, та до того ж і день уже хилився до вечора. Пюпітр клавесина, на який Андзолето поставив розкритий товстий нотний зошит, приховував їх від слухачів, які сиділи на деякій відстані, і голови співаків усе ближче й ближче схилялись одна до одної. Андзолето, акомпануючи вже тільки однією рукою, іншою обійняв гнучкий стан своєї подруги й непомітно пригорнув її до себе. Шість місяців обурення й горя зникли з пам'яті молодої дівчини, як сон. Їй здавалося, начебто вона у Венеції й благає мадонну благословити її любов до красеня нареченого, який призначений їй матір'ю, а тепер молиться з нею рука об руку, серце до серця. Вона не помітила, як Альберт вийшов із кімнати, і саме повітря здалось їй легшим, сутінки — м'якшими.
Раптом по закінченні однієї строфи вона відчула на своїх губах дотик гарячих уст свого першого нареченого. Вона стримала крик і, схилившись над клавесином, розридалася.
У цю хвилину повернувся граф Альберт; він почув її ридання, побачив образливу радість Андзолето. Хвилювання, що перервало спів юної артистки, не здивувало інших свідків цієї сцени. Ніхто не бачив поцілунку, і кожний допускав, що спогади дитинства й любов до свого мистецтва могли викликати ці сльози. Графа Християна трохи засмутила ця чутливість, яка говорила про глибоку прихильність дівчини до того, чим він просив її пожертвувати. Каноніса ж і капелан раділи, сподіваючись, що жертва ця не зможе здійснитись. Альберт іще не замислювався над тим, чи можна буде графині Рудольштадт знову стати артисткою, чи їй доведеться відмовитися від сцени. Він готовий був на все погодитись, усе дозволити, навіть сам наполягти, аби тільки вона була щаслива й вільна; він дозволяв їй самій зробити вибір між світом, театром й усамітненням. Відсутність забобонів і егоїзму доходила в ньому до того, що йому на думку не спадали найпростіші речі. Так, він навіть не подумав, що в Консуело могла з'явитися думка пожертвувати собою заради нього, бо він не жадав ніякої жертви. Але з властивою йому далекоглядністю він проник у саму серцевину дерева й виявив там хробака. В одну мить йому стало зрозуміло, чим насправді був Андзолето для Консуело, яку мету переслідував і яке почуття навіював їй. Альберт уважно подивився на цього неприємного йому чоловіка, до якого досі не хотів придивлятися, не бажаючи ненавидіти брата Консуело. І він побачив у ньому коханця — зухвалого, наполегливого, підступного. Шляхетний Альберт не подумав про себе; ні сумнів, ні ревнощі не прокинулися в його серці, — він зрозумів тільки, що Консуело загрожує небезпека, бо своїм глибоким, проникливим поглядом ця людина, чий слабкий зір насилу переносив сонячне світло, погано розрізняв кольори й форми, читав у глибині душ і завдяки якійсь таємничій силі провидіння проникав у найпотаємніші помисли негідників і шахраїв. Я не маю сил пояснити природним шляхом цей дивний дар, що часом виявлявся в ньому. Деякі його властивості, не досліджені й не пояснені наукою, так і залишилися незрозумілими як для його близьких, так і для оповідача, що розказує вам про них і через сто років настільки ж мало знає про них, як і великі уми його століття. Альберт, побачивши у всій наготі егоїстичну, марнолюбну душу свого суперника, не сказав собі: «Ось мій ворог», а подумав: «Ось ворог Консуело», — і, нічим не показавши, що він зробив таке відкриття, дав собі слово оберігати, охороняти її.