Розділ 61
Скориставшись першою ж нагодою, Консуело вийшла з вітальні й спустилася в сад. Сонце сіло, перші зірки, спокійні й бліді, мерехтіли в небі, ще рожевому на заході й уже темному на сході.
Юній артистці хотілося вдихнути спокій чистого прохолодного повітря перших осінніх вечорів. Пристрасна знемога тіснила їй груди, пробуджуючи в ній у той же час докори сумління, і вона закликала всі сили душі на допомогу своїй волі. Вона могла б задати собі запитання: «Невже ж не знаю я, люблю чи ненавиджу?» Консуело тремтіла, немов відчуваючи, що мужність залишає її в найнебезпечнішу хвилину її життя; і вперше вона не знаходила в собі тієї безпосередності першого спонукання, тої святої впевненості в правильності своїх намірів, які завжди підтримували її у випробуваннях. Вона покинула вітальню, щоб утекти від чарів Андзолето, і в той же час тривожно бажала, щоб він пішов за нею. Листя починало обсипатися; коли, зачеплене подолом плаття, воно шелестіло за нею, їй учувалися чиїсь кроки; вона готова була бігти без оглядки, але відразу зупинялася, немов прикута до місця чарівною силою. Дійсно, за нею хтось ішов, не сміючи й не бажаючи себе виявити. То був Альберт. Далекий од дрібного прикидання, що йменується пристойністю, і відчуваючи себе з огляду на свою велику любов вищим од всякого фальшивого сорому, він через хвилину вийшов слідом за нею, вирішивши без її відома охороняти її й перешкодити спокусникові наблизитися до неї. Андзолето помітив цю наївну поспішність, але це його не дуже стривожило: він занадто добре бачив зніяковілість Консуело, щоб не вважати свою перемогу забезпеченою; до того ж дрібні успіхи розвинули в ньому дивовижну зарозумілість, і він вирішив не прискорювати подій, не дратувати свою кохану, не сповнювати жахом родину. «Мені нема чого тепер поспішати, — говорив він собі. — Гнів додав би їй тільки сили, тоді як мій скорботний, пригнічений вигляд знищить залишок її злості проти мене. У неї гордий розум, — звернемося до її почуттів. Вона, без сумніву, менш сувора, ніж була у Венеції, тут вдача її пом'якшилася. Не біда, якщо суперникові випаде зайвий щасливий деньок, — завтра вона буде моєю, а можливо, ще й цієї ночі. Побачимо! Не будемо її залякувати, підбурюючи до якого-небудь відчайдушного рішення. Вона не видала мене. Із жалості або зі страху вона дала змогу старим уважати мене її братом, а ті, незважаючи на всі мої дурощі, вирішили терпіти мене з любові до неї. Я домігся свого швидше, ніж сподівався, — можна й перепочити».
І граф Християн, і каноніса, і капелан були надзвичайно здивовані, помітивши, як раптово змінилися на краще манери Андзолето, яким скромним зробився його тон, як тихо й запобігливо він почав триматись. Андзолето дипломатично поскаржився пошепки капеланові на нестерпний головний біль, додавши, що взагалі дуже помірно ставиться до вина, а тут випив за обідом угорського, не маючи поняття про його міцність, і воно вдарило йому в голову. За хвилину його зізнання було повідомлено по-німецькому канонісі й графові, що поставився до цієї спроби молодика виправдатися з великодушною готовністю. Вінцеслава спочатку була менш поблажлива, але зусилля лицеміра сподобатись їй, шанобливе вихваляння дворянства, захоплені відгуки про порядок, який панував у замку, — усе це невдовзі обеззброїло її доброзичливу, незлопам'ятну натуру. Спершу вона його слухала знічев'я, але під кінець зацікавилася розмовою й погодилась із братом, що Андзолето прекрасний, чарівний молодик.