Через годину Консуело повернулась із прогулянки; цей час не пропав марно для Андзолето. Він устиг так привернути до себе всю родину, що був уже впевнений у можливості залишатися в замку стільки днів, скільки йому знадобиться для досягнення своєї мети. Він не зрозумів, що говорив німецькою мовою старий граф Консуело, але здогадався по тому, як дивився на нього Християн, і по здивованому й збентеженому обличчю молодої дівчини, що старий граф розсипався в похвалах на його адресу й навіть злегка покартав її за брак уваги до такого милого брата.
— Послухайте, синьйоро, — звернулася до неї каноніса, що, незважаючи на всю свою ворожість, усе-таки бажала їй добра, та до того ж уважала це справою благочестя. — Ви за обідом гнівалися на свого брата, і, треба сказати правду, він цього заслуговував, але він кращий, аніж здався нам спочатку. Брат ніжно любить вас і щойно багато говорив про вас із глибоким почуттям і навіть з повагою. Не будьте ж до нього більш суворі, ніж ми. За моїм глибоким переконанням, він дуже засмучений тим, що випив зайве за обідом, а особливо — через вас. Поговоріть з ним, не будьте холодні з людиною, настільки близькою вам по крові. Візьміть приклад з мене: хоч мій брат, барон Фрідріх, замолоду й полюбляв мене піддражнювати і навіть часто дуже сердив, я ніколи не могла й години бути з ним у сварці.
Консуело, не сміючи ні переконувати добру бабусю, ні підтримувати її омани, була приголомшена цією новою атакою Андзолето, сила й спритність якого були для неї очевидні.
— Ви не зрозуміли, що сказала моя сестра? — запитав Християн молодика. — Зараз перекладу двома словами: моя сестра дорікнула Консуело за те, що вона вже занадто по-материнському сувора з вами. А я впевнений, що сама Консуело жадає помиритися. Поцілуйтеся ж, діти мої! Ну, милий юначе, зробіть перший крок і, якщо у вас у минулому й були які-небудь гріхи стосовно неї, покайтеся, щоб вона вас простила.
Андзолето не змусив повторювати це двічі. Схопивши тремтячу руку Консуело, що не зважилася відняти її, він мовив:
— Так, я був страшенно винуватий перед нею й так каюся, що всі мої спроби забутися тільки ще більше розбивають мені серце. Вона прекрасно знає це, і, коли б не було у неї залізної волі, коли б не була вона горда своєю силою і нещадна у своїй чесноті, вона зрозуміла б, що я й так уже достатньо покараний докорами сумління. Пробач мені, сестро, і поверни мені свою любов, а то я зараз же виїду й буду поневірятися по білому світу в розпачі, самотності й тузі. Усюди чужий, без підтримки, без поради, без прихильності, я не зможу більше вірити в Бога, і мої помилки впадуть на твою голову.
Ця покаянна промова надзвичайно зворушила графа й викликала сльози в доброї каноніси.
— Чуєте, Порпоріно! — вигукнула вона. — Його слова прекрасні й справедливі. Пане капелане, вам належить іменем віри наказати синьйорі помиритись із братом.
Капелан уже збирався було втрутитися в цю справу, але Андзолето, не дочекавшись його проповіді, схопив в обійми Консуело й, незважаючи на її опір і переляк, жагуче поцілував перед самим носом капелана для науки присутнім.
Консуело, пойнята жахом од настільки нахабного обману, вирішила покласти цьому край.
— Досить! — мовила вона. — Пане графе, вислухайте мене…
Вона готова була все розповісти, але тут увійшов Альберт.
І негайно думка про Зденка скувала страхом її душу, готову відкритися. Невблаганний покровитель Консуело був здатний без шуму й без зайвих слів звільнити її від ворога, якого вона збиралася викрити. Вона зблідла, із сумним докором глянула на Андзолето, і слова завмерли на її вустах.
Рівно о сьомій годині вечора все сіли за стіл вечеряти. Якщо настільки часті трапези здатні позбавити апетиту моїх витончених читачок, я змушений їм сказати, що мода втримуватися від їжі була не в честі в ті часи й у тій країні. Здається, я вже згадував про те, що в замку Велетнів їли повільно, добряче й часто — ледве чи не половина дня минала за обіднім столом; і, зізнаюся, Консуело, яка з дитинства мимохіть звикла задовольнятися протягом дня декількома ложками звареного на воді рису, вважала ці лукуллівські трапези смертельно довгими. Уперше вона не змогла усвідомити того, скільки тривала ця вечеря — годину, мить чи сторіччя. Вона так само мало усвідомлювала, що існує, як і Альберт, коли він бував сам у своєму гроті. Їй здавалося, що вона п'яна, настільки сором, любов і жах володіли нею. Вона нічого не їла, не чула, нічого не бачила навколо себе. У сум'ятті, подібно до людини, що летить у прірву й бачить, як одна за одною ламаються неміцні гілки, за які вона намагається втриматися, Консуело дивилася на дно безодні, й голова її йшла обертом. Андзолето сидів біля неї, він торкався її плаття, раз у раз притискався ліктем до її ліктя, а ногою — до її ноги. Прагнучи їй прислужитися, він доторкався до її рук і на мить утримував їх у своїх, але ця мить, цей пекучий потиск містив у собі цілий світ насолод… Тайкома він шепотів їй слова, від яких можна було задихнутися, пожирав її очима… Користуючись миттю, скороминущою, як блискавка, він мінявся з нею склянкою й доторкався губами до кришталю, до якого щойно доторкались її губи. Він умів бути полум'ям для неї й холодним, як лід, в очах інших. Він премило тримався, поштиво розмовляв, був надзвичайно уважний до каноніси, сповнений поваги до капелана, пропонував йому кращі шматки м'яса й сам нарізав їх із граціозною спритністю людини, яка звикла до гарного столу. Він помітив, що благочестивий батько був ласуном, але через сором'язливість нерідко обмежував свою ненажерливість. Капеланові вельми припала до смаку люб'язність молодика, і він побажав навіть, щоб цей новий чашник до кінця днів своїх пробув у замку Велетнів. Усі помітили, що Андзолето пив тільки воду, і коли капелан, мовби у відповідь на його люб'язність, запропонував йому вина, він мовив привселюдно: