— Тисячу разів дякую, але більше я вже не попадуся. Ваше прекрасне вино, в якому я недавно намагався знайти забуття, підступне. Тепер мої прикрощі минули, і я повертаюся до води, свого звичайного напою й вірного друга.
Усі засиділися трохи довше звичайного. Андзолето знову співав і цього разу — для Консуело. Він вибирав твори її улюблених стародавніх композиторів, яких вона сама навчила його, і виконував їх старанно, зі смаком і тонким розумінням, як вона завжди від нього вимагала. То було нове нагадування про найдорожчі, найчистіші хвилини її любові й захоплення мистецтвом.
Коли всі зібралися розходитись, Андзолето, вибравши хвилину, прошепотів їй:
— Я знаю, де твоя кімната; мене помістили в тому ж коридорі. Опівночі я стану на коліна біля твоїх дверей і простою так до ранку. Не відмов вислухати мене хоч хвилину. Я не пориваюся знову завоювати твою любов — я її не вартий. Знаю, що ти більше не можеш любити мене, знаю, що інший ощасливлений тобою й мені треба виїхати. Виїду я з глибокою скорботою в душі, і залишком днів моїх володітимуть фурії. Але не виганяй мене, не сказавши мені слова жалю, не сказавши «прости»! Якщо ти відмовиш мені в цьому, я на світанку виїду й тоді вже загину назавжди.
— Не говоріть так, Андзолето. Ми мусимо розстатися з вами зараз, і розстатися навік. Я вас прощаю й бажаю…
— Доброї путі, — іронічним тоном докінчив він і, негайно повертаючись до свого лицемірства, вів далі: — Ти безжалісна, Консуело. Ти хочеш, аби я остаточно загинув, аби в мені не залишилося жодного доброго почуття, жодного гарного спогаду. Чого ти боїшся? Чи не доводив я тобі тисячу разів свою повагу, чистоту своєї любові? Коли любиш безумно, хіба не стаєш рабом? Невже ти не знаєш, що одного твого слова досить, аби приборкати, поневолити мене? Заради бога, якщо тільки ти не коханка того чоловіка, за якого виходиш заміж, якщо він не хазяїн твоєї кімнати й не поділяє всі твої ночі…
— Він не коханець мій і ніколи ним не був, — перебила його Консуело тоном гордовитої безвинності.
Було б краще, якби вона придушила в собі цей гордий порив, хоча й цілком обґрунтований, — він був занадто щиросердий зараз. Андзолето не був боягузом, але він любив життя, і, коли б розраховував він знайти в кімнаті Консуело відважного стража, молодий італієць преспокійно залишився б у себе. Правдиві нотки, що пролунали у відповіді молодої дівчини, остаточно додали йому сміливості.
— У такому разі я не погублю твого майбутнього, — сказав він, — я буду такий обережний, такий спритний, увійду так беззвучно й буду так тихо говорити, що не ушкоджу твоєї репутації. Та до того ж чи не брат я тобі? Що ж дивного, коли б, їдучи на світанку, я прийшов з тобою попрощатись.
— Ні, ні, не приходьте! — охоплена жахом мовила Консуело. — Покої графа Альберта розташовані поряд, а що, коли він здогадається про все?.. Андзолето, якщо ви піддасте себе небезпеці… я не ручаюся за ваше життя. Говорю вам серйозно, у мене кров холоне в жилах при думці…