І справді, Андзолето, що тримав її руку в своїй, відчув, як вона стала холоднішою від мармуру.
— Якщо ти змусиш мене стояти біля твоїх дверей і сперечатися з тобою, ти дійсно наразиш моє життя на небезпеку, — з посмішкою перебив він її, — але якщо двері твої будуть не замкнені, а наші поцілунки німі, то ми нічим не ризикуємо. Згадай, як проводили ми разом цілі ночі, не розбудивши жодного з наших численних сусідів на Корте-Мінеллі. Ну, а щодо мене, то коли немає іншої перешкоди, крім ревнощів графа, та іншої небезпеки, крім смерті…
У цю хвилину Консуело побачила, як погляд графа Альберта, зазвичай затуманений, зупинившись на Андзолето, раптом став ясним і глибоким. Розмови їхньої чути він не міг, але здавалося, він чує очима. Консуело визволила свою руку з руки Андзолето й пригніченим голосом промовила:
— Ах! Якщо ти любиш мене, не поводься зухвало з цією страшною людиною!
— Ти за себе боїшся? — швидко запитав Андзолето.
— Ні, але за всіх, що мене оточують і загрожують мені.
— І за тих, хто тебе обожнює, звичайно? Ну що ж, нехай так! Умерти на твоїх очах, біля твоїх ніг! О, я тільки цього й прагну! Я буду біля твоїх дверей опівночі; пручаючись, ти тільки прискориш мою загибель.
— Як! Ви їдете завтра й ні з ким не прощаєтеся? — запитала Консуело, побачивши, що він, розкланявшись із графом і канонісою, нічого не сказав їм про свій від'їзд.
— Ні, не прощаюся, — сказав він, — вони заходилися б мене втримувати, а я, бачачи, що всі навкруги немов змовилися подовжити мої муки, міг би проти волі поступитися. Ти передаси їм за мене вибачення й прощальний привіт. Я наказав провіднику тримати коней напоготові до четвертої години ранку.
Це було чистісінькою правдою. Манера Альберта якось по-особливому дивитися на нього не випала з-під уваги Андзолето. Він вирішив іти на все, але був готовий і до втечі. Про всяк випадок його коні стояли осідланими на стайні, і провідник дістав наказ не лягати.
Консуело повернулася до себе в кімнату в стані невимовного жаху. Вона не хотіла бачити в себе Андзолето й у той же час боялась, як би що-небудь не перешкодило йому прийти. Увесь час вона перебувала під владою цього двоїстого, оманного, нездоланного почуття, що вносило розлад між її серцем і совістю. Ніколи ще вона не здавалася собі такою нещасною, покинутою, такою самотньою на світі.
«О! Мій учителю Порпоро, де ви? — подумки вигукнула вона. — Лише ви один могли б урятувати мене, вам одному відома моя недуга й небезпека, що загрожує мені. Тільки ви, різкий, суворий, недовірливий, як батько й друг, змогли б урятувати мене від падіння в безодню, куди я лечу. Але хіба навколо мене немає друзів? Хіба граф Християн не батько мені? Хіба не була б матір'ю для мене каноніса, якби мала я мужність не звертати уваги на її забобони й розкрити їй своє серце? А Альберт, хіба він не опора моя, не брат, не чоловік, якби я погодилася тільки вимовити одне слово? Так! Він може бути моїм рятівником, а я боюся його, відштовхую!.. Треба піти до них, — подумки додала вона, підводячись й у хвилюванні зробивши кілька кроків по кімнаті, — мені потрібно з'єднати свою долю з ними, я маю шукати в них захисту, сховатися під крильми цих ангелів-хранителів. Тут живуть спокій, гідність, честь; приниження й розпач чекають мене біля Андзолето. О так! Треба йти до них, покаятися в тому, що сталося цього страшного дня; треба розповісти про все, що діється в мені, аби вони могли врятувати, захистити мене від мене самої. Треба зв'язати себе з ними клятвою, треба вимовити це страшне «так», що поставить нездоланну перешкоду між мною й моїм мучителем. Іду до них!..»
Одначе, замість того щоб іти, вона безсило впала на стілець і в розпачі заридала над своїм втраченим спокоєм, над своєю подоланою силою.
«Але як, — говорила вона собі, — як іти до них із новою неправдою, як пропонувати їм розпусницю, дружину-перелюбницю?! Адже насправді я розбещена в душі, і на вустах моїх, які вимовили б обітницю незмінної вірності найчеснішому з людей, горить іще поцілунок іншого, а серце моє калатає нечистою радістю при одному спогаді про нього. Ах! Адже й моя любов до нікчемного Андзолето змінилась, як і він сам. Це вже не та спокійна, свята любов, з думкою про яку я безтурботно засинала під крилами матері, розпростертими у високості небес. Це пристрасть — настільки ж бурхлива й низька, як і той, хто збудив її в мені. У душі моїй не залишилося вже нічого великого, правдивого. Із сьогоднішнього ранку я брешу самій собі так само, як брешу іншим. Як же мені тепер не брехати? Тут чи вдалині — Андзолето завжди буде переді мною. Одна думка про завтрашню розлуку болісна для мене, і в обіймах іншого я буду марити тільки про нього. Що ж робити, як бути?»