А час ішов — і страшенно швидко й страшенно повільно.
«Ми зустрінемося, — говорила вона собі, — я скажу йому, що ненавиджу, зневажаю його, що не хочу більше його бачити. Але ні, я знову брешу: я нічого не скажу, а якщо в мене вистачить духу сказати, то я зараз же відмовлюся від своїх слів. Я навіть не впевнена, що збережу цнотливість, — Андзолето вже не вірить у неї й може поставитися до мене нешанобливо. Та і я сама більше не вірю в себе, не вірю ні в що, я здатна віддатися йому під впливом страху, але не через слабкість. О! Краще вмерти, ніж втратити до себе повагу, коли хитрість і розпуста восторжествують над прагненням до святості, над шляхетними намірами, вкладеними в мене Богом!»
Вона підійшла до вікна, і їй спало на думку кинутися вниз, аби смерть позбавила її безчестя, що мовби вже торкнулось її.
Борючись із цією похмурою спокусою, вона шукала шляхів до порятунку. Власне кажучи, їх вистачало, та їй здавалося, що всі вони спричиняють іншу небезпеку. Насамперед вона зачинила на засув двері, у які міг увійти Андзолето. Але вона лише наполовину знала цього холодного егоїста й, маючи докази його фізичної хоробрості, не підозрювала, що він зовсім позбавлений мужності моральної, коли людина готова йти на смерть заради задоволення своєї пристрасті. Вона думала, що він одважиться прийти до неї, буде домагатися пояснення, може навіть підняти шум, а тим часом досить було найменшого шереху, щоб привернути увагу Альберта. У стіні суміжної кімнати, як майже в усіх приміщеннях замку, були потайні сходи, що вели на нижній поверх і виходили біля самісіньких покоїв каноніси. Це був єдиний притулок, де дівчина могла сховатися від безрозсудної зухвалості Андзолето. Якби вона зважилася на цей крок, їй довелося б у всьому покаятися й навіть зробити це заздалегідь, аби не подати приводу до скандалу, який з переляку легко могла роздути предобра Вінцеслава. Залишався ще сад, але, якби з'явився там Андзолето, — а він, очевидно, вже добре вивчив увесь замок, — це значило б прямо йти на загибель. Обмірковуючи все це, Консуело побачила зі свого вікна, що виходило на задній двір, світло біля стаєнь; розгледіла вона там і чоловіка: не будячи інших служників, то входячи, то виходячи із дверей, він, здавалося, готувався до від'їзду. По одягу вона впізнала в ньому провідника Андзолето, що сідлав за його наказом коней. Побачила вона також світло в сторожа звідного мосту й не без підстави подумала, що той був попереджений провідником про від'їзд, хоча точний час іще не було призначено. Поки Консуело спостерігала за тим, що відбувалося біля стайні, перебираючи подумки тисячі припущень і проектів, їй спав на думку доволі дивний і дуже сміливий план. Завдяки йому зникала необхідність прийняти те або інше крайнє рішення, що так жахало її, і в той же час у її житті відкривалися нові перспективи, — ось чому план цей здався їй справжнім одкровенням згори. Їй ніколи було зупинятися ні на способах здійснення цього плану, ні на його наслідках. Здавалося, саме провидіння подбало про те, щоб вона могла втілити його в життя, а наслідків вона сподівалась уникнути. І Консуело взялася за нижченаведений лист, страшенно поспішаючи, що легко можна собі уявити, адже на годиннику замку вже пробило одинадцять:
«Альберте! Я змушена виїхати. Люблю Вас усією душею. Ви це знаєте, але в мені живуть суперечливі, бентежні почуття, я терзаюся й не в змозі пояснити це ні Вам, ні собі самій. Якби Ви були зі мною в цю хвилину, я сказала б, що вручаю себе Вам, даю змогу Вам піклуватися про моє майбутнє, згодна бути Вашою дружиною, можливо, навіть сказала б Вам, що хочу цього. Однак я обдурила б Вас або дала б безрозсудну обітницю, тому що серце моє недостатньо ще очистилося від колишньої любові, аби без страху належати зараз Вам і без докорів сумління заслужити Вашу любов. Я вирушаю до Відня, щоб зустрітися з Порпорою або дочекатися його, — судячи з листа, якого він надіслав Вашому панотцеві, він уже має перебувати там або приїде туди через кілька днів. Присягаюсь, я іду до нього, щоб забути ненависне минуле й жити надією на майбутнє, у якому Ви є для мене опорою опор. Не шукайте мене, я забороняю Вам їхати за мною в ім'я цього майбутнього; Ваше нетерпіння може лише зашкодити йому, а можливо, — і зруйнувати. Чекайте на мене й будьте вірні обітниці, яку Ви мені дали, — не ходити без мене до… Ви розумієте, про що я говорю! Сподівайтеся на мене, — я наказую, тому що йду зі святою впевненістю повернутися дуже скоро або покликати Вас до себе. Зараз я немов у страшному сні, і мені здається, що, залишившись наодинці із собою, я прокинуся гідною Вас. Не хочу, щоб брат їхав за мною, — я обдурю його, направивши по хибному шляху. В ім'я всього для Вас найдорожчого не заважайте ні в чому моєму задуму й вірте в мою щирість. Тоді я побачу, чи дійсно Ви любите мене й чи можу я, не червоніючи, протиставити Вашому багатству свою бідність, Вашому титулу — своє скромне походження, Вашій вченості — своє неуцтво. Прощавайте!.. Ні, до побачення, Альберте! Аби довести Вам, що я їду не назавжди, доручаю Вам схилити Вашу шановну, дорогу тітоньку прихильно подивитися на наш шлюб і зберегти добре ставлення до мене Вашого батька, найкращого й найпредостойнішого з людей. Відверто розповідайте йому про все. З Відня напишу».