«Якби мені вдалося, — думала вона, — ніким не поміченою пройти миль вісім-десять, я могла б спокійно вийти на велику дорогу й при нагоді найняти екіпаж і коней».
Ця думка нагадала їй про гроші; вона сунула руку в кишеню й витягла гаманець, аби порахувати, скільки ж у неї залишилося для майбутнього довгого й важкого шляху, після того як вона щедро винагородила провідника, що вивіз її з замку Велетнів. Поки в неї ще не було часу про це подумати, та й навряд чи вона взагалі зважилася б на таку ризиковану втечу, якби вона була більш обережною. Але які ж були її подив і жах, коли гаманець виявився набагато легшим, аніж вона припускала. У поспіху вона, видно, захопила не більше половини грошей, які були в неї, або ж потемну дала провіднику замість срібних золоті монети, а можливо, що, відкривши гаманець для сплати провіднику, вона впустила частину свого надбання на курну дорогу, — хай там як, але, перерахувавши не раз і не двічі свої вбогі кошти, вона зрозуміла, що весь шлях до Відня їй доведеться долати пішки.
Це відкриття трохи збентежило Консуело — не через утому (вона анітрошки її не боялась), а через небезпеку, що підстерігає молоду жінку під час такої тривалої подорожі пішки. Страх, який вона до цього часу пересилювала думкою про те, що от-от позбудеться всіх випадковостей великої дороги, сівши в екіпаж, тепер заговорив у ній із більшою силою, ніж раніше, коли вона перебувала в збудженому стані. І ось, здається, вперше в житті, злякавшись своєї бідності та слабкості, вона швидко покрокувала вперед, вибираючи найгустіші переліски, щоб заховатися там у разі нападу.
На довершення лиха, це лише збільшило її тривогу, вона незабаром помітила, що вже йде не по втоптаній стежці, а просто пробирається навмання лісом, який стає все більш густим і диким. Якщо ця похмура самота й заспокоювала її до певної міри, то, з іншого боку, вона була зовсім не впевнена, що йде правильним шляхом, а не повертається назад і не наближається до замку Велетнів. Андзолето ж, мабуть, іще там — яка-небудь підозра, яка-небудь випадковість, бажання помститись Альбертові могли затримати його в замку. Та хіба й самого Альберта не треба було побоюватися в перші хвилини сум'яття й розпачу? Консуело була переконана, що він підкориться її рішенню, але, якби з'явилася вона на околицях замку й почув молодий граф про те, що її можна наздогнати й повернути назад, хіба він не примчав би, щоб своїми благаннями домогтись її повернення? І чи дозволено, у разі якби її невдала спроба втечі стала широко відома, зробити посміховищем і шляхетну людину, і його родину, і саму себе? До того ж через кілька днів Андзолето міг повернутись, а це поновило б небезпеку й утруднення, щойно усунуті її відважним, великодушним учинком. Ні, краще все перетерпіти, наразитися на будь-яку небезпеку, ніж повертатися до замку Велетнів!
Вирішивши відшукати напрямок на Відень і будь-що-будь триматися його, вона зупинилася в затишному, таємничому місці, де серед скель, під покровом старих дерев, пробивався струмочок. Усе навколо було вкрито маленькими слідами якихось тварин. Але чи були то довколишні череди чи лісові звірі, які приходили часом пити із цього джерела, схованого серед хащі, Консуело не могла визначити. Вона підійшла до струмка, стала на коліна на вологі камені й напилася студеної чистої води, обдуривши цим голод, що вже давався взнаки; потім, продовжуючи стояти на колінах, вона задумалася над своїм становищем.
«Було б нерозважливо й негідно не здійснити задуманого, — сказала вона собі. — Як! Чи можливо, аби дочка моєї матері до того розніжилася від приємного життя, що не в змозі перенести сонячного жару, голоду, втоми, небезпеки? Я так мріяла про бідність і волю, коли була оточена цим гнітючим добробутом, так жадала позбутися його! І от я жахаюся після першого ж кроку! Хіба не моє природжене покликання «мчати вперед, страждати, дерзати»? Що змінилося в мені відтоді, як ми з моєю бідолашною мамою, ще до зорі, частенько крокували натще, підкріплюючи сили водою з маленьких пришляхових джерел? От тобі й красуня Zingarella! Ми можемо тільки виспівувати в театрах, спати на перинах і подорожувати в каретах? Та хіба ми з матір'ю боялися чого-небудь? Чи не проказувала вона мені при зустрічі з підозрілими людьми: «Нічого не бійся — біднякам ніщо не загрожує, злидарі не воюють між собою». У той час вона була ще молода й гарна, а чи доводилося мені коли-небудь бачити, щоб її ображали перехожі? Найлютіші з людей щадять беззахисних. Як же інакше могли б існувати бідні дівчата, жебрачки, що блукають дорогами, не маючи іншого покровителя, крім Бога? Невже я на зразок тих дівиць, які не сміють зробити кроку з дому, не уявивши, що ввесь світ, сп'янілий од їхніх принад, кинеться їх переслідувати? Невже, якщо жінка йде сама по спільній для всіх землі, це значить, що вона неминуче буде зганьблена й утратить честь тільки через те, що в неї немає засобів оточити себе сторожею? От же моя мати — вона була сильна, як чоловік; вона, як левиця, захищала б себе. А я хіба не можу бути такою ж мужньою та сильною? Адже в моїх жилах тече тільки добра плебейська кров! Хіба не можна покінчити з життям, якщо тобі загрожує втратити щось більш цінне, ніж життя? Та й, окрім того, я йду поки що місцями спокійними, де жителі лагідні й милосердні, а коли потраплю в невідомі краї, то невже мені так не поталанить, що в хвилину небезпеки я не стріну одне з тих простих, великодушних створінь, яких Господь посилає всюди, щоб вони допомагали слабким і пригнобленим! Ну, будьмо ж мужніми! Сьогодні, у всякому разі, мені доведеться боротися тільки з голодом. Обійдуся без хліба й нікуди не зайду до вечора, поки аж зовсім стемніє і я буду далеко, далеко… Голод знайомий мені, і я вмію переносити його, незважаючи на безкінечні бенкети, до яких мене хотіли привчити в замку Велетнів. День же швидко минає. Коли настане спека, а ноги стомляться, я пригадаю філософську істину, так часто чуту мною в дитинстві: «Хто спить — той обідає», заховаюся куди-небудь в заглиблення скелі, і ти побачиш, дорога матусю, що у цю хвилину незримо ступаєш поруч зі мною й охороняєш мене: я вмію відпочивати без диванів і подушок».