Розмовляючи в такий спосіб сама з собою, бідолашна дівчина потроху забувала про свої сердечні муки. Свідомість величезної перемоги, здобутої над собою, применшила її страх перед Андзолето. Їй навіть здавалося, що з тієї хвилини, коли їй удалося розладнати його план і не дозволити себе спокусити, душа її звільнилася від згубної прихильності до нього і до труднощів своєї романтичної пригоди вона ставилася з якоюсь веселістю, змішаною зі смутком, раз у раз повторюючи ледве чутно: «Тіло моє страждає, зате душа врятована. Птах, не маючи сил захиститися, має крила для порятунку й, опинившись у повітряних просторах, сміється над пастками».
До спогаду про Альберта, до думок про його жах і горе вона ставилась інакше, але всіма силами боролася зі співчуттям, що долало її. Вона твердо вирішила відстороняти його образ доти, поки відгородить себе від занадто поспішного каяття й нерозсудливої ніжності.
«Дорогий Альберте, шляхетний друже, — подумки звернулася вона до нього, — я не можу не зітхати, уявляючи собі твої муки. Але тільки у Відні я зважуся розділити їх із тобою, пожаліти тебе. Тільки у Відні дозволю своєму серцю зізнатись, як воно шанує тебе й сумує за тобою!»
«Ну! Вперед!» — сказала собі Консуело, пробуючи встати. Але марно разів зо два чи три намагалася вона підвестися, щоб покинути це дике, гарне джерело, чий солодкий дзюркіт, здавалося, вабив її подовжити хвилини відпочинку. Сон, який їй хотілося відкласти до полудня, стуляв їй повіки, а голод викликав непереборну слабкість, — вона не думала, що так одвикла переносити його. Марно намагалася вона обдурити себе. Напередодні вона майже не доторкнулася до їжі — занадто багато було турбот і хвилювань. Якийсь туман застилав їй очі; холодний, виснажливий піт розслаблював тіло. Вона несвідомо піддалась утомі й у ту хвилину, коли вже зовсім було вирішила підвестись і йти далі, важко опустилася замість цього на траву, голова її схилилася на дорожній вузлик, і вона заснула міцним сном. Сонце, червоне й жарке, яким іноді воно буває в коротке чеське літо, весело піднімалося в небі. Струмок дзюрчав по камінчиках, немов бажаючи монотонною своєю піснею заколисати подорожню, а птахи літали над її головою, щебечучи свої невгамовні пісеньки.
Розділ 64
Консуело проспала години три, як раптом шум, не схожий ні на дзюркіт струмка, ні на щебетання птахів, вивів її із забуття. Не маючи сил підвестись і ще не розуміючи, де вона перебуває, дівчина розплющила очі й побачила за два кроки від себе людину, що нагнулася над каменем і п'є воду біля джерела точнісінько так, як робила вона сама, — просто підставивши рот під струмінь. Спочатку Консуело злякалась, але, глянувши ще раз на прибульця, що з'явився в її притулку, заспокоїлася, тому що він, здавалося, майже не звертав на неї уваги, — чи тому, що вже досхочу надивився на подорожню під час її сну, чи тому, що взагалі не дуже цікавився цією зустріччю. До того ж це скоріше була дитина, ніж чоловік. На вигляд йому було не більше п'ятнадцяти-шістнадцяти років; він був невеликого зросту, худий і дуже засмаглий. Обличчя його, ні гарне, ні потворне, у цю хвилину нічого не виражало, крім мирної безтурботності.