Інстинктивно Консуело опустила на лице вуаль, але не змінила пози, вважаючи, що краще прикинутися сплячою й таким чином уникнути розпитування; та й узагалі так, мабуть, краще — особливо якщо подорожній і далі не буде звертати на неї уваги. Одначе крізь вуаль вона не переставала стежити за кожним рухом незнайомця, вичікуючи, щоб той узяв свою торбинку й ціпок, що лежали на траві, й пішов своєю дорогою.
Але незабаром вона побачила, що юнак також вирішив відпочити й навіть поснідати, тому що він розкрив свою дорожню сумку і, вийнявши звідти великий окраєць хліба, прийнявся різати його й уминати за обидві щоки, соромливо поглядаючи час від часу на сплячу й намагаючись якомога обережніше діяти своїм складаним ножем, немов боячись розбудити її. Цей знак уваги зовсім заспокоїв Консуело, а хліб, який уминав юний подорожній з таким явним задоволенням, розбудив у ній муки голоду. Переконавшись із зношеного одягу юнака та його запиленого взуття, що він бідний і прийшов здалеку, вона вирішила, що провидіння посилає їй несподівану допомогу й нею варто скористатися. Окраєць хліба був величезний, і юнак міг без особливої шкоди для свого апетиту виділити їй шматочок. Консуело піднялася, роблячи вигляд, що протирає очі, начебто тільки-но прокинулась, і рішуче подивилася на юнака, щоб вселити йому повагу, — на той випадок, якби він раптом утратив виявлену ним дотепер шанобливість.
Але така обережність була зайвою. Як тільки юнак побачив, що дівчина прокинулась і підвелася, він злегка зніяковів, опустив очі, потім спробував глянути на неї й, підбадьорений виразом обличчя Консуело — надзвичайно доброго та привабливого, незважаючи на її прагнення зберігати суворість, — заговорив таким приємним, благозвучним голосом, що юна музикантка відразу відчула до нього прихильність.
— Ну от, пані, нарешті ви прокинулися, — мовив він, усміхаючись, — вам тут так гарно спалося, що, якби я не боявся повестися неввічливо, також заснув би.
— Якщо ви так само ласкаві, як увічливі, зробіть мені маленьку послугу, — сказала материнським тоном Консуело.
— Усе, чого ви бажаєте, — відповів юний подорожній; і голос його здався Консуело приємним і задушевним.
— Тоді продайте мені частину вашого сніданку, — сказала Консуело, — якщо, звичайно, це не буде для вас утратою.
— Продати?! — вигукнув, червоніючи, здивований юнак. — О! Якби в мене був справжній сніданок, я б його не продав! Хіба я трактирник? Я із задоволенням запропонував би вам його!
— Ну, так поділіться зі мною, а я натомість дам вам на що купити собі кращий сніданок.
— Ні! Ні! — заперечив він. — Смієтеся ви, чи що? Чи ви такі горді, що не можете прийняти від мене жалюгідного шматочка хліба? На жаль, як бачите, більше я нічого не можу вам запропонувати.
— Добре! Приймаю ваш хліб. Ваша доброта змусила б мене засоромитись, якби я загордилася.
— Беріть! Беріть, мила панянко! — радісно вигукнув юнак. — Ось вам хліб, ріжте його самі! Та не церемоньтесь! Їдець я невеликий, а тут було запасено на цілий день.
— Але чи зможете ви купити ще хліба на сьогоднішній день?
— Так його ж скрізь можна дістати! Ну, їжте на здоров'я, якщо хочете зробити мені приємність!
Консуело не змусила себе більше просити, відчуваючи, що було б сущою невдячністю по відношенню до юнака, що по-братньому пригощав її, відмовитися поснідати з ним. І, сівши неподалік од нього, вона заходилась уминати хліб, у порівнянні з яким усі вишукані страви, що вона коли-небудь куштувала за столом багатіїв, здались їй несмачними та грубими.
— Який у вас гарний апетит, — заговорив юнак, — просто дивитися любо. Ну, і пощастило ж мені, що я вас зустрів: дуже радий! Знаєте що? Давайте з'їмо весь хліб — хоч як тут безлюдно, набредемо ж ми сьогодні на яке-небудь житло.
— Виходить, місцевість ця вам незнайома?
— Я тут уперше, але шлях, по якому я йшов од Відня до Пильзена, мені знайомий, і я тепер повертаюся назад тією ж дорогою.
— Куди назад? До Відня?
— Так, до Відня. А ви також туди прямуєте? Консуело, не знаючи, чи брати юнака собі в супутники, чи ухилитися від його товариства, прикинулася, що не почула, щоб не відповідати одразу.
— Але що я говорю, — вів далі юнак, — хіба така красуня вирушить сама до Відня? А тим часом ви, очевидно, подорожуєте: у вас такий же дорожній вузлик, як і в мене, і ви теж ідете пішки.