— Синьйор Корнер? — із жвавістю запитала Консуело.
— Ах! Ви знаєте його? — вигукнув Гайдн. — Пан абат Метастазіо ввів мене до нього в дім. Мій скромний талант припав там до смаку, і його превосходительство обіцяв посприяти, щоб зі мною позаймався Порпора, який нині разом із пані Вільгельміною, дружиною чи коханкою його превосходительства, перебуває на курорті в Маненсдорфі. Ця обіцянка страшенно обрадувала мене. Подумати тільки, — стати учнем такого великого вчителя, кращого у світі викладача співу! Вивчити композицію, істинні, справжні основи італійського мистецтва! Я вже вважав себе врятованим, благословляв свою щасливу зірку й уже уявляв себе великим музикантом. Але на жаль! Незважаючи на добрі наміри його превосходительства, здійснити його обіцянку виявилося не так легко, як я думав, і якщо мені не вдасться знайти більш солідної рекомендації, боюся, що я не зможу навіть підійти близько до Порпори. Кажуть, знаменитий маестро — великий дивак, і наскільки він може бути відданий, уважний і великодушний відносно одних своїх учнів, настільки буває примхливий і твердий з іншими. Очевидно, маестро Рейтер ніщо в порівнянні з Порпорою, і я тремчу при одній думці побачити його. Однак же, хоча він спершу й відмовив навідріз його превосходительству, мотивуючи свою відмову небажанням брати нових учнів, я знаю, що його превосходительство буде наполягати, й тому не втрачаю надії. Я вирішив терпляче переносити найжорстокіші образи з боку Порпори, аби тільки він навчив мене чого-небудь.
— Ви прийняли благе рішення, — зауважила Консуело. — Вам не перебільшили, говорячи про різкість великого музиканта і його сувору зовнішність. Але ваша правда: не треба втрачати надію, бо якщо тільки ви терплячі, здатні сліпо коритися й маєте справжній музичний талант, — а я відчуваю, що це так, — якщо ви не втрачаєте голови при першому шквалі, що налетів, до того ж якщо вам удасться виявити перед ним тямовитість і швидкість міркування, то обіцяю вам: після трьох-чотирьох уроків він стане найлагіднішим і найсумліннішим учителем, можливо навіть, якщо, як мені здається, ви настільки ж добрі, як і розумні, Порпора стане вам вірним другом, справедливим, доброзичливим батьком.
— О! Ви безмежно радуєте мене. Я бачу, що ви його знаєте й мусите також знати його знамениту ученицю, нову графиню Рудольштадт… Порпоріну…
— Але де ж ви чули про цю Порпоріну й що хочете від неї?
— Листа до Порпори й енергійного клопотання перед ним, коли вона буде у Відні; адже вона, звичайно, туди поїде після свого весілля із цим багатим аристократом, графом Рудольштадтом.
— А звідки ви знаєте про цей шлюб?
— Завдяки найбільшій у світі випадковості. Мій друг Келлер довідався минулого місяця, що в Пильзені помер його родич, який залишив йому невелику спадщину. У Келлера не було ні часу, ні коштів на таку подорож, і він усе не зважувався почати її, боячись, що спадщина не покриє дорожніх витрат і втрати часу. Саме перед цим я одержав трохи грошей за свою роботу й запропонував йому з'їздити до Пильзена на правах його довіреного. От я й вирушив до цього міста й за один тиждень, собі на втіху, завершив справу про спадщину Келлера. Звичайно, вона не бозна-яка велика, але й тим, що дісталося, йому не доводиться гребувати. Я везу йому документи на володіння невеликою садибою; він за своїм розсудом зможе або продати її, або користуватися доходами з неї. Вертаючись із Пильзена, я опинився вчора в містечку Клатау, де й заночував. День був базарний, і постоялий двір виявився переповнений народом. Я сидів за столом, де закушував товстун, якого величали лікарем Вецеліусом; у житті не зустрічав я більшого ненажери й базіки. «Знаєте новину? — запитав він, звертаючись до сусідів. — Граф Альберт Рудольштадт, цей божевільний, архібожевільний, ледве не скажений, одружується з учителькою музики своєї двоюрідної сестри; ця авантюристка, старчиха, кажуть, була акторкою в Італії, і старий музикант Порпора нібито викрав її; але незабаром вона йому остогидла, і старий відправив її народити до замку Велетнів. Усе це трималося в найбільшій таємниці, і спочатку, не розуміючи нічого у хворобі й конвульсіях панянки, що вважалася дуже доброчесною, Рудольштадти викликали мене для лікування злоякісної пропасниці. Але ледь я встиг помацати пульс хворої, як граф Альберт, який, очевидно, знав дещо про її чесноту, кинувся на мене, ніби скажений, відіпхнув і більше не впустив до кімнати. Усе було оточено цілковитою таємницею. Стара каноніса, на мою думку, відігравала роль пупорізки. Ніколи старій дамі ще не доводилося вскакувати в таку халепу. Дитина зникла. Але найбільш гідним подиву є те, що молодий граф, який не має, як ви знаєте, уявлення про час і сприймає місяці за роки, визнав себе батьком дитини й так енергійно поговорив зі своєю сімейкою, що та, боячись, як би він знову не впав у сказ, погодилася на цей славний шлюб».