Надійшов час лягати спати. Консуело була до того стомлена, що заснула на ослоні біля входу. Йосиф скористався цією хвилиною й попросив господиню надати їм по ліжку.
— Ліжка, дитя моє? — вигукнула вона, посміхаючись. — Добре, якщо ми зможемо дати вам одне, а ви вже як-небудь улаштуєтеся на ньому вдвох.
Ця відповідь змусила почервоніти бідолашного Йосифа. Він глянув на Консуело, але, побачивши, що вона нічого не чула, переборов своє хвилювання.
— Мій товариш дуже стомився, і якщо ви зможете поступитись йому хоч яким-небудь ліжком, ми за нього заплатимо, скільки ви побажаєте. Мені ж досить кутка в клуні або корівнику.
— Ну, якщо цей хлопчик нездужає, то ми з людинолюбства дамо йому ліжко в спільній кімнаті — три дочки наші ляжуть разом на одній; але скажіть вашому товаришеві, щоб він поводився сумирно й пристойно, а то мій чоловік і зять сплять у тій же кімнаті й швидко зуміють його напоумити.
— Я відповідаю за скромність і порядність мого товариша, тільки треба довідатися, чи не зволіє він спати на сіні, ніж у кімнаті, де так багато народу.
І от бідолашному Йосифу мимохіть довелося розбудити синьйора Бертоні, щоб повідомити його про пропозицію господині. Проти його очікування Консуело зовсім не злякалася; вона знайшла, що позаяк дівчата сплять в одній кімнаті з батьком і зятем, то і їй буде там безпечніше, ніж де-небудь в іншому місці, і, сказавши добраніч Йосифу, вона прослизнула за чотири коричневі вовняні фіранки, що приховували призначене їй ліжко, і там, ледве встигнувши роздягнутися, заснула найміцнішим сном.
Розділ 68
Проспавши кілька годин у важкому заціпенінні, Консуело прокинулася від якогось шуму, що не припинявся. З одного боку стара бабуся, чиє ліжко майже торкалось її ліжка, надривалася від пронизливого кашлю; з іншого боку молода жінка годувала груддю дитину й заколисувала її співом; хропіння чоловіків нагадувало ричання; маленький хлопчик плакав, сварячись зі своїми трьома братами, що лежали на одній із ним постелі; жінки підвелися, щоб утихомирити їх, і своїми докорами й погрозами наробили ще більше галасу. Безперервний рух, дитячі крики, бруд, ядушливе повітря, наповнене густими, сморідними випарами, стали до того огидні Консуело, що терпіти довше їй було несила. Одягнувшись потихеньку, вона дочекалася хвилини, коли всі вгомонилися, вийшла з будинку й почала відшукувати куточок, де б можна було поспати до ранку: їй здавалося, що вона краще засне на свіжому повітрі. Всю минулу ніч вона йшла й тому не помітила прохолоди, хоча клімат цього гірського краю був набагато суворішим, аніж навколо замку Велетнів, та й сама вона була у пригніченому стані, протилежному тому збудженню, в якому тікала із замку. Консуело відчула озноб, і взагалі їй страшенно нездужалося. Зі страхом стала вона думати про те, що позаяк із самого початку їй так погано, то, мабуть, вона не витримає, якщо доведеться кілька днів підряд іти, а потім іще не спати вночі. Хоча вона й дорікала собі за те, що звикла до розкоші замку й стала «принцесою», але в цю мить за годину гарного сну віддала б решту життя.
Не насмілюючись повернутися в будинок із остраху розбудити й потривожити господарів, вона почала розшукувати вхід до клуні, але замість неї натрапила на напіввідчинені двері корівника й навпомацки пробралася в нього. Там панувала глибока тиша. Вважаючи приміщення порожнім, Консуело простяглася в яслах, повних соломи, теплота й здоровий запах яких здалися їй чудовими.
Вона починала було вже засинати, коли відчула на чолі чийсь гарячий, вологий подих, що негайно ж зник, потім почулося сильне сопіння і ніби стримане бурчання. Прийшовши до тями від переляку, Консуело розгледіла в досвітніх сутінках довгасті постаті й два страшних роги над своєю головою, — то була красуня корова, що, просунувши голову крізь ґрати й здивовано обнюхавши дівчину, з жахом відсахнулася. Консуело забилася подалі в кут, аби не заважати тварині, і преспокійно заснула. Вухо її незабаром звикло до всіх звуків хліва: до брязкоту ланцюгів, які зачіпають об кільця, до мукання корів, до тертя рогів об дерево ясел. Вона не прокинулася навіть, коли робітниці прийшли виганяти корів у двір, аби на відкритому повітрі подоїти їх. Хлів спорожнів. У куті, куди забилася Консуело, було так темно, що її не помітили, і сонце вже піднялося, коли вона розплющила очі. Потопаючи в соломі, Консуело ще кілька хвилин насолоджувалася своїм благополуччям і раділа, почуваючись відпочилою та зміцнілою, готовою знову легко й безтурботно вирушити в дорогу. Вискочивши з ясел, аби розшукати Йосифа, вона відразу побачила його: він сидів на яслах навпроти.