— Тільки здумай обдурити нас! При першій же підозрі я розкраю тобі череп, — сказав йому один із цих людей із дуже енергійним, суворим обличчям.
То були останні слова, почуті Консуело. Під мірними кроками контрабандистів гравій хряскав іще кілька хвилин, але потім шум сусіднього струмка, що здувся від зливи, заглушив їхні кроки, і вони завмерли вдалині.
— Ми даремно боялись їх, — мовив Йосиф, не випускаючи руки Консуело й усе ще притискаючи її до своїх грудей, — ці люди більш, аніж ми, уникають людських очей.
— Тому-то ми з вами й наражалися на небезпеку, — відповіла Консуело. — Ви добре зробили, що не відповіли на їхні лайки, наткнувшись на них у темряві: вони прийняли вас за свого. Інакше вони, мабуть, запідозрили б у нас шпигунів, і нам би це так не минулось. Але тепер, слава богу, боятися нема чого, нарешті ми самі.
— Спіть, — сказав Йосиф, відчувши з прикрістю, що Консуело відпустила його руку. — Я не засну, і на світанку ми підемо звідси.
Консуело втомилася більше від страху, ніж від ходьби; вона так звикла спати під захистом свого друга, що зараз же заснула. Але Йосиф, який також звик після хвилювань засинати біля неї, цього разу не зміг ні на хвилину здрімнути. Рука Консуело, що цілих дві години поспіль тремтіла в його руці, хвилювання, викликане страхом і ревнощами, знову розбудили всю силу його любові, останні слова, які, засинаючи, пробурмотіла Консуело: «Нарешті ми самі», — все це сколихнуло в ньому палку пристрасть. Замість того щоб із поваги до Консуело піти, як зазвичай, у глиб сараю, він, бачачи, що вона завмерла й не ворухнеться, залишився біля неї; серце його так голосно калатало, що, якби не заснула Консуело, вона почула б його удари. Усе хвилювало його: сумовитий шум струмка, стогін вітру в ялинах, місячні промені, що пробивалися крізь щілини даху та падали на бліде, обрамлене чорними кучерями лице Консуело, і, нарешті, те моторошне і грізне, що повідомляється природою серцю людському, коли життя навкруги первісне й дике. Йосиф почав було заспокоюватися й засинати, як раптом відчув мовби дотик чиїхось рук до своїх грудей. Він підхопився із сіна й наткнувся на малесеньке козеня, що тулилося до нього, щоб погрітися. Йосиф приголубив його й, сам не знаючи чому, заходився цілувати, зрошуючи слізьми. Нарешті розвидніло. Побачивши при світлі благородне чоло й серйозні, спокійні риси Консуело, юнак засоромився своїх мук. Він підвівся й пішов до джерела, щоб освіжити в його крижаних струменях обличчя та голову. Здавалося, йому хотілось очистити свій мозок од гріховних думок, які затуманили його.
Консуело незабаром приєдналася до нього й почала вмиватися так само весело, як проробляла це щоранку, намагаючись струсити із себе вагу сну й хоробро освоїтися з ранковим холодком, її здивувало засмучене обличчя Гайдна.
— О! Цього разу, друже Беппо, ви гірше за мене справляєтеся з утомою й хвилюваннями: ви бліді, як ці білі квіти, що мовби плачуть, схилившись над водою.
— Зате ви свіжі, як ці дивовижні дикі троянди, що начебто сміються вздовж берегів, — відповів Йосиф. — Хоч вигляд у мене й немічний, але я не боюся втоми, а от хвилювання, синьйоро, я справді не вмію переносити.
Весь ранок він був смутний. Коли ж вони зробили привал на чудесному лузі, під покровом дикого винограду, щоб підкріпитися хлібом і горіхами, Консуело, бажаючи з'ясувати причину його похмурого настрою, закидала його такою безліччю наївних запитань, що він не зміг утриматися від спокуси повідати їй про глибоке невдоволення собою й своєю долею.
— Ну, якщо вже вам так хочеться знати, будь ласка. Я думаю про свою нещасну долю: адже з кожним днем ми все більше наближаємося до Відня, де я зв'язав себе обітницею на все життя, у той час як серце моє не лежить до цього. Я не люблю своєї нареченої й відчуваю, що ніколи не полюблю її. Однак я обіцяв і стримаю слово.
— Та чи може це бути! — вигукнула вражена Консуело. — У такому разі, мій бідолашний Беппо, наші долі, що здавалися мені багато в чому такими схожими, насправді зовсім протилежні: ви біжите до нареченої, яку не любите, а я тікаю від нареченого, якого люблю. Дивна доля: одним вона дає те, що їх страшить, а в інших віднімає найдорожче!