Тим часом пан Мейєр наполегливо продовжував умовляти молодих музикантів їхати з ним до Дрездена. Відмовляючись, Йосиф проте з таким сяючим обличчям вислуховував його звабні пропозиції й так гаряче обіцяв з'явитися до нього найближчим часом, що Консуело визнала за потрібне відкрити очі Мейєру на нездійсненність його обіцянки.
— У цей час і думати про це нічого, — мовила вона рішучим тоном. — Ви прекрасно знаєте, Йосифе, що це неможливо, адже у вас зовсім інші плани.
Мейєр відновив свої звабні пропозиції, однак його здивувала непохитність не тільки Консуело, але і Йосифа, який, тільки-но в розмову вступав синьйор Бертоні, знову ставав розсудливим.
Тут за Мейєром прийшов «мовчазний» мандрівник, який ненадовго з'явився тільки під час вечері, і вони обоє вийшли. Консуело скористалася з нагоди, щоб покартати Йосифа й за легковір'я, з яким він ставився до райдужних обіцянок першого зустрічного, і за захоплення гарним вином.
— Невже я сказав що-небудь зайве? — злякано запитав Йосиф.
— Ні, — заперечила вона, — але нерозсудливо так довго спілкуватися з незнайомими людьми. Дивлячись на мене, зрештою можна помітити або хоча б запідозрити, що я не хлопчик. Як я не намагалася вимазати олівцем руки й тримати їх по можливості під столом, навряд чи могли ці добродії не звернути увагу на їх слабкість, якби вони не були захоплені один — пляшкою, інший — своєю балаканиною. Тепер нам було б найрозсудливіше зникнути й вирушити на ночівлю до іншого постоялого двору. Мені якось не по собі із цими новими знайомими, що немов переслідують нас по п'ятах.
— Що ви! — вигукнув Йосиф. — Соромно піти, навіть не попрощавшись і не подякувавши такій гарній людині й, можливо, знаменитому професору. Хто знає, чи не розмовляли ми із самим великим Ґассе!
— Ручаюся, що ні, і якби ви не були напідпитку, то помітили б, які вульгарні загальні фрази говорив він про музику. Великі вчителі так не міркують. Ні, це який-небудь другорядний музикант із оркестру, добрий хлопець, базіка й чималий п'яниця. Не знаю чому, але по його фізіономії мені здається, що він ніколи не грав ні на чому іншому, крім мідних інструментів, а його косий погляд немов шукає капельмейстера.
— Нехай він валторніст або другий кларнетист, а все-таки він приємний співрозмовник! — вигукнув, заходячись од сміху, Йосиф.
— Зате от про вас цього ніяк не можна сказати, — мовила з деяким роздратуванням Консуело. — Протверезіться, попрощаємося з ними й підемо.
— Дощ ллє як із відра; чуєте, як він стукає у вікна?
— Сподіваюся, ви не маєте наміру заснути за цим столом, — сказала Консуело, розштовхуючи Йосифа, щоб той не спав.
У цю хвилину до кімнати повернувся Мейєр.
— От тобі й раз! — весело вигукнув він. — Я розраховував тут переночувати й завтра виїхати до Шамба, а друзі змушують мене повернутися назад, запевняючи, начебто я їм необхідний для якихось справ у Пассау. Доводиться поступитись. І позаяк мені потрібно відмовитися від задоволення відвезти вас до Дрездена, так дозвольте, діти мої, дати вам добру пораду: скористайтеся з нагоди. Я, як і раніше, зможу виділити вам два місця у своєму екіпажі, тому що ці добродії поїдуть в іншому. Завтра вранці ми будемо в Пассау, — це всього за шість миль звідси. Там я побажаю вам доброї путі. Ви опинитеся біля австрійського кордону й зможете, без усякого стомлення, за невелику плату спуститися на судні по Дунаю до Відня.
Иосиф визнав пропозицію чудовою, тим більше що поїздка в екіпажі дозволить відпочити зраненим ногам Консуело. Дійсно, оказія здавалася сприятливою, а подорож по Дунаю була способом пересування, про який вони ще не думали. Консуело також погодилася, бо помітила, що Йосиф цього разу не здатний подбати про безпечний нічліг. Потемки, забившись у куток екіпажа, вона могла не побоюватися спостережень своїх супутників, а пан Мейєр запевняв, що до Пассау вони приїдуть удосвіта. Йосиф був у захваті від її рішення. Однак Консуело все-таки було не по собі, а друзі Мейєра їй усе менше подобалися. Вона запитала, чи не музиканти його супутники.