Незабаром почався новий підйом; кінь здавався дуже стомленим. Усі мандрівники вийшли з екіпажа, крім Консуело, — у неї все ще боліли ноги. І ось тут знову почувся стогін, він повторився кілька разів і так ясно, що дівчина вже ніяк не могла приписати його обману почуттів: поза всяким сумнівом, стогін ішов із потайного ящика. Консуело ретельно оглянула екіпаж і виявила в кутку, де ввесь час сидів Мейєр, маленьке вічко, що було прикрите шкіряною засувкою й вело до ящика. Вона спробувала її відсунути, але не змогла. Засувка виявилася на замку, ключ від якого був, імовірно, у кишені удаваного професора.
Консуело, рішуча й мужня в таких випадках, витягла із-за пазухи ніж з міцним і гострим лезом: голос доброчесності й передчуття небезпеки, від якої самогубство завжди може позбавити енергійну жінку, спонукали її захопити із собою цю зброю. Вона скористалася моментом, коли всі мандрівники пішли вперед, у тому числі й візник, який не мав більше підстав побоюватися, що кінь буде гарячитись, і швидким упевненим рухом розширила вузьку щілину між вічком і спинкою екіпажа настільки, щоб можна було заглянути всередину таємничого сховку. Які ж були її подив і жах, коли вона побачила в тісному ящику, куди повітря й світло проникали тільки через пророблену вгорі щілину, чоловіка величезного зросту, із заткнутим ротом, закривавленого, з туго зв'язаними руками й ногами; він лежав, зігнувшись удвоє, у страшенно незручній, болісній позі. Обличчя, наскільки його можна було розгледіти, відзначалося мертвотною блідістю і, здавалося, було спотворене передсмертною судорогою.
Розділ 71
Похолонувши від жаху, Консуело вискочила з екіпажа, наздогнала Йосифа й нишком стисла йому руку, сповіщаючи, щоб він одійшов із нею подалі від інших.
Випередивши компанію на кілька кроків, вона ледве чутно проговорила:
— Ми загинули, якщо зараз же не втечемо: люди ці — грабіжники й розбійники. Я щойно переконалася в цьому. Прискормо крок і тікаймо від них куди очі дивляться. У них є якась підстава обманювати нас.
Иосифу спало на думку, що страшний сон засмутив його супутницю. Він ледве розумів, що вона говорить. Сам він відчував якусь незвичну млявість і різь у шлунку: очевидно, хазяїн трактиру підмішав у вино якесь шкідливе й оп'яняюче зілля. Йосиф не сумнівався, що він не настільки порушив свою звичайну помірність, аби почувати себе таким сонним і ослаблим.
— Дорога синьйорино, — відповів він, — ви під враженням якогось кошмару, і, коли слухаю вас, мені здається, що я сам піддаюся йому. Якщо ці славні люди навіть бандити, як ви думаєте, скажіть, на яку багату здобич можуть вони розраховувати, захопивши нас?
— Не знаю, але боюсь; і якби ви, як я, своїми очима бачили вбиту людину в екіпажі, в якому ми ідемо…
Тут Йосиф не міг не розсміятися, до того заява Консуело справді була схожою на галюцинацію.
— Ах! Та невже ви не помічаєте й того, що вони обманюють нас і везуть на північ, залишаючи й Пассау й Дунай позаду? — з жаром вела вона далі. — Дивіться, де сонце, і зверніть увагу, по якій пустелі ми рухаємося, замість того щоб під'їжджати до великого міста!
Иосиф нарешті усвідомив, що її зауваження цілком слушні, й, можна сказати, летаргічний спокій, у якому він перебував, почав поступово розвіюватися.
— Ну що ж, ходімо, — сказав юнак, прискоривши крок. — Їхні наміри відразу з'ясуються, якщо вони проти нашої волі захочуть затримати нас.
— А якщо нам не вдасться вислизнути зараз, то не втрачайте холоднокровності, Йосифе, чуєте! Потрібно буде перехитрити їх і вибрати інший слушний момент.
Тут вона смикнула його за руку й прикинулася, начебто кульгає ще сильніше, ніж змушував біль ноги, але все-таки пішла швидше. Не встигли вони зробити так і десяти кроків, їх окликнули спочатку приязно, а потім більш суворо. Кликав пан Мейєр, але оскільки вони не звертали на нього уваги, вслід їм полетіла енергійна лайка інших супутників. Йосиф оглянувсь і з жахом побачив наведений на них пістолет візника.
— Вони вб'ють нас, — сказав він Консуело, сповільнюючи крок.
— А хіба ми ще перебуваємо на відстані пострілу? — холоднокровно запитала вона, потягнувши його вперед і кидаючись бігти.
— Не знаю, — відповів Йосиф, намагаючись зупинити її, — повірте мені, потрібний момент іще не настав. Вони стрілятимуть.
— Зупиніться, а то я покладу вас на місці, — крикнув візник, який біг швидше за них, із пістолетом у витягнутій руці.