— Тепер треба брати сміливістю, — сказала Консуело, зупиняючись, — робіть і говоріть те ж саме, що я, Йосифе.
— Ех, чорт забирай, — голосно мовила вона, обертаючись і сміючись з апломбом гарної акторки, — якби тільки хворі ноги не заважали мені далі бігти, я показав би вам, що покепкувати з нас вам не вдасться.
Дивлячись на смертельно блідого Йосифа, вона вдавано голосно розреготалася й, указуючи іншим супутникам, які наближалися до них, на свого товариша, що розгубився, вигукнула із прекрасно розіграною веселістю:
— Він повірив! Бідолашний мій товариш повірив! Ах, Беппо! Я не вважав тебе таким боягузом. Ну, пане професоре, гляньте-но на Беппо, він справді уявив, що його хочуть пристрелити!
Консуело навмисно говорила по-венеціанськи, своєю веселістю стримуючи запал хлопця з пістолетом, який ані слова не розумів цією говіркою. Пан Мейєр також зробив вигляд, начебто сміється. Потім, повернувшись до візника, він сказав йому, підморгуючи (що прекрасно помітила Консуело):
— Який дурний жарт! Навіщо лякати бідолашних дітей?
— Мені хотілось дізнатися, наскільки вони хоробрі, — відповів той, засовуючи пістолет за пояс.
— Жаль! Добродії будуть про тебе поганої думки, друже Йосифе, — лукаво мовила Консуело. — А от я не злякався, віддайте мені в цьому належне, синьйоре Пістолет!
— Ви молодець! — зауважив Мейєр. — Із вас вийшов би добрий барабанщик, і ви, не моргнувши, відбарабанили б штурмовий марш, крокуючи на чолі полку під градом картечі.
— О! Це ще невідомо, — заперечила вона, — може, й злякався б, якби повірив, що він і справді хоче нас убити. Але нам, венеціанцям, знайомі всякі витівки, і нас не так-то легко піддурити.
— Однаково, це жарт поганого тону, — заперечив Мейєр і, обернувшись до візника, для годиться злегка пробрав його.
Але Консуело важко було обманути. З їхніх інтонацій вона зрозуміла, що вони обговорювали те, що сталося, й прийшли до висновку: помилилися, запідозривши парубчат у бажанні втекти.
Сівши знову з усіма в екіпаж, Консуело, сміючись, звернулася до пана Мейєра:
— Погодьтеся, що ваш візник з пістолетом — дивак; я буду тепер називати його синьйор Пістолет. Одначе, пане професоре, зізнайтеся, що його жарт не такий уже й новий.
— Німецький жарт, — зауважив Мейєр. — У Венеції розважаються дотепніше, чи не так?
— А знаєте, що на вашому місці зробили б італійці, якби їм спало на думку покепкувати з нас? Вони завели б екіпаж за перший-ліпший придорожній кущ, а самі сховалися б. І от ми обоє обернулись і, нікого не побачивши, подумали б, що це диявольська мара. Хто б тоді був у дурнях? Насамперед я, що ледве пересуваю ноги, та і Йосиф також, бо злякався, мов корова, що заблудилася в Богемському Лісі, — він вирішив би, що його покинули в цій пустелі!
Пан Мейєр, сміючись над її дитячими балясами, перекладав усе синьйорові Пістолету, який не менше, ніж він сам, потішався наївністю гондольєра.
— О, ви надто великі хитруни — ми вже більше не зважимося покепкувати з вас, — заявив Мейєр.
Консуело ж, помітивши глибоку іронію, що пробилася нарешті крізь веселий батьківський тон удаваного добряги, продовжувала, однак, грати роль роззяви, що уявляє себе розумником, — прийом, застосовуваний у всіх мелодрамах.
Безсумнівно, вони потрапили в серйозний спектакль. Консуело, спритно витримуючи свою роль, була в дуже збудженому стані. На щастя, у такому стані діють, а в пригніченому — гинуть.
Тепер вона була настільки ж весела, наскільки досі стримана, і Йосиф, який уже прийшов до тями, вдало вторив їй. Прикинувшись, начебто вони анітрошки не сумніваються в тому, що дійсно під'їжджають до Пассау, молоді люди вдавано стали дуже уважно прислухатися до пропозиції вирушити до Дрездена, яку пан Мейєр не забув відновити. Таким способом вони заручилися його повною довірою й дали йому можливість підшукати привід для зізнання, що він без їхньої згоди везе їх до Дрездена. І привід незабаром знайшовся. Пан Мейєр не був новачком у таких викраденнях. Відбулася жвава розмова невідомою мовою між трьома особами — паном Мейєром, синьйором Пістолетом і «мовчальником». Потім вони раптом заговорили по-німецькому, начебто продовжуючи почату бесіду.
— Говорив же я вам, що ми збилися з дороги, — вигукнув пан Мейєр. — Супутники-то наші зникли! Уже більше двох годин, як вони відстали від нас, а я, хоч скільки дивлюся на косогір, нічого не помічаю.
— Зовсім їх не видно, — підтвердив візник, висовуючись із екіпажа і з сумовитим виглядом знову сідаючи на місце.