— Урятуйте нас! Урятуйте! — і вказав на ліс і на пагорб, не в змозі додати жодного слова.
— Вони схожі на загнаних на полюванні лисиць, — зауважив інший мандрівник, — почекаємо, поки вони трохи віддихаються.
І обидва розкішно вдягнені вельможі подивилися на них із холоднокровною посмішкою, що була таким контрастом у порівнянні зі збудженим станом утікачів. Нарешті Йосифу вдалося вимовити ще раз: «Грабіжники, убивці». Негайно ж знатні мандрівники наказали відчинити дверцята карети й, ставши на підніжку, оглянули околицю, дивуючись, що не бачать нічого, що виправдовувало б такий переполох. Розбійники поховались, і навкруги все було безлюдно й безмовно. Тут Консуело, опанувавши себе, заговорила, зупиняючись після кожної фрази, щоб відсапатися.
— Ми бідні мандрівні музиканти, — почала вона. — Нас захопили незнайомі нам люди, які під виглядом послуги запропонували сісти до них в екіпаж і везли нас усю ніч. На світанку ми помітили, що нас обманюють і везуть на північ, замість того щоб рухатися до Відня. Ми хотіли було тікати, але вони пригрозили нам пістолетом. Нарешті вони зробили привал у тому лісі. Ми від них утекли й помчали назустріч вашому екіпажу. Якщо ви нас тепер покинете, ми загинули: вони за два кроки від дороги, один тут — у кущах, інші в лісі.
— Скільки ж їх? — запитав форейтор.
— Друже мій, — по-французькому відповів йому той із мандрівників, що стояв на підніжці й до якого звернулася Консуело, тому що він був ближче за інших, — вас зовсім не стосується, скільки їх. Дивне питання! Ваш обов'язок — битися, коли я вам накажу, а рахувати ворогів я вас зовсім не вповноважую.
— Ви справді хочете розважитися бійкою? — запитав по-французькому другий вельможа. — Але пам'ятайте, бароне, на це треба час.
— Часу треба небагато, а кістки ми розімнемо. Хочете приєднатися до мене, графе?
— Певно, якщо це вас забавляє. — І граф із величною безтурботністю взяв в одну руку шпагу, а в іншу два всипані коштовним камінням пістолети.
— О, добродії, ви дієте прекрасно! — вигукнула Консуело, забувши на хвилину в запалі збудження свою скромну роль і потискуючи обома руками руку графа.
Граф, здивований такою фамільярністю якогось нікчемного хлопчиська, з гидливою посмішкою подивився на свій рукав, струснув його і з презирством повільно перевів погляд на Консуело, а та не могла не посміхнутися, згадавши, з яким запалом граф Дзустіньяні й інші знатні венеціанці в колишні часи домагалися милості поцілувати ту саму руку, чий потиск здався зараз настільки образливим. Чи відбилася в цю хвилину на обличчі Консуело спокійна, скромна гордість, що настільки суперечила її вбогому вигляду, чи її вишукана мова, що вказувала на приналежність до вищого світу, змусили припустити в ній переодягненого юного дворянина, чи, нарешті, інстинктивно відчулася принадність її статі, та тільки вираз обличчя графа раптом одразу змінився, і він посміхнувся їй уже не презирливо, а ласкаво. Граф був іще молодий, гарний, і зовнішність його могла б здатися сліпучою, якби не перевершував його барон молодістю, правильністю рис обличчя й ставністю постаті. Обоє, як говорила поголоска, були прегарними чоловіками свого часу.
Консуело, бачачи, що виразні очі молодого барона також із здивуванням і цікавістю спрямовані на неї, відвернула увагу обох вельмож, сказавши:
— Ідіть, добродії, або, вірніше, ходімо, — ми будемо вашими провідниками. У кузові екіпажа цих бандитів, як у темниці, захований якийсь нещасний. Він лежить, зв'язаний по руках і ногах, і вмирає, закривавлений, із кляпом у роті. Звільніть його! Ця справа гідна ваших шляхетних сердець!
— Яке миле хлоп'я, присягаюся Богом! Ми, справді, не даремно вислухали його. Можливо, ми вирвемо з рук цих бандитів якого-небудь чесного дворянина.
— Ви кажете, вони там? — запитав граф, указуючи на ліс.
— Так, — відповів Йосиф, — але вони розбіглись; і якщо тільки ваші ясновельможності зволять послухатися моєї скромної поради, нам слід розділитися для нападу: треба якомога швидше піднятися в кареті по цьому косогору й досягти вершини пагорба. Біля самого узлісся ви знайдете екіпаж із в'язнем. Я ж у цей час проведу панів вершників навпростець. Бандитів усього троє. Вони добре озброєні, але якщо побачать, що їх оточили з усіх боків, не будуть чинити опору.
— Порада непогана, — мовив барон. — Графе, залишайтеся в кареті, і нехай з вами їде ваш служник: я візьму його коня. Один із молодиків проведе вас і вкаже, де зупинитись. А я беру із собою єгеря й оцього хлопчика. Поспішімо, а то розбійники, імовірно, напоготові й можуть нас випередити.