— Так які ж іще честолюбні почуття ви могли б мати, дорогий графе? І любов і багатство увінчали всі ваші бажання. А от я… Ах! Яка різна дотепер наша доля, незважаючи на гадану з першого погляду подібність!
Говорячи це, барон вийняв схований на грудях портрет, усипаний діамантами, й почав ніжно дивитися на нього, важко зітхаючи, що здалося трохи смішним Консуело. Вона вважала, що настільки відвертий вияв почуття аж ніяк не є показником гарного тону, і в глибині душі посміялася над манерами царедворця.
— Дорогий бароне, — мовив граф, притишуючи голос (Консуело зробила вигляд, начебто нічого не чує, і навіть щиро намагалася не чути), — благаю вас, не вдостоюйте нікого довірою, якою ви вшанували мене, а головне — нікому, крім мене, не показуйте портрета. Вкладіть його назад у футляр і не забувайте, що цей хлопчик так само добре розуміє французьку мову, як і ми з вами.
— До речі, — вигукнув барон, ховаючи портрет, на який Консуело постаралася не кинути жодного погляду, — що збиралися робити із цими хлопчаками наші вербувальники? Скажіть, що вони вам пропонували, умовляючи їхати із собою?
— Дійсно, — сказав граф, — я якось про це не подумав, та й тепер не можу зрозуміти, що це їм спало на думку: питається, навіщо знадобилися діти людям, зацікавленим у тому, аби набрати чоловіків зрілого віку і богатирської статури?
Иосиф розповів, що Мейєр видавав себе за музиканта й, не перестаючи, говорив про Дрезден і про ангажемент у капелі курфюрста.
— А! Тепер розумію! — сказав барон. — Готовий поручитися, що знаю цього Мейєра. Це, мабуть, такий собі Н., що був капельмейстером військового оркестру, а тепер вербувальник музикантів у прусські полки. Наші співвітчизники тупуваті, вони грають фальшиво й не попадають у такт; а в його величності слух тонший, аніж у його панотця, покійного короля, і тому він вербує своїх сурмачів, флейтистів і горністів у Чехії та в Угорщині. Премилий професор какофонії надумав зробити гарний подарунок своєму владареві — привезти йому, крім дезертира, виловленого на вашій землі, ще двох тямущих музикантиків. А спокушати Дрезденом і придворними принадами — було зовсім непогано придумано для початку. Але вам би Дрездена й в очі не бачити, діти мої, і ви хочеш не хочеш були б зараховані до кінця днів своїх в оркестр якого-небудь піхотного полку.
— Тепер я собі чітко уявляю долю, що очікувала нас, — відповіла Консуело. — Я чув розповіді про жахи цього військового ладу, про жорстоке викрадення рекрутів, яких заманюють обманом. По тому, як обійшлися ці негідники з нещасним гренадером, я бачу, що розповіді ці анітрошки не перебільшені. О! Великий Фрідріху…
— Нехай буде вам відомо, юначе, — мовив барон із трохи іронічною пихатістю, — що його величності невідомі способи дій, він знає тільки результати їх.
— І він користується ними, не піклуючись про інше, — у тон йому з нестримним обуренням зауважила Консуело. — О! Я прекрасно знаю, пане бароне, королі ніколи не бувають винуваті, вони не винні ні в чому, що робиться їм на догоду!
— А шалапут не такий дурний! — сміючись, вигукнув граф. — Але будьте обережні, мій милий маленький барабанщику, і не забувайте, що говорите в присутності старшого офіцера полку, куди ви мусили, очевидно, потрапити.
— Я вмію мовчати, пане графе, і ніколи не ставлю під сумнів скромність інших.
— Чуєте, бароне. Він обіцяє вам мовчати, а ви й не помишляли просити його про це. Ну, справді, чарівний хлопчик!
— І я цілковито покладаюся на нього, — мовив барон. — Графе, — вів далі він, — вам би варто було завербувати його й запропонувати в пажі її високості.
— Готовий, якщо він згодний, — сміючись, сказав граф. — Хочете зайняти цю посаду, набагато більш приємну, ніж прусська служба? Так, дитя моє, тут не доведеться ні дути в мідні труби, ні відбивати на барабані збір, ні діставати удари шпіцрутенами, ні їсти хліб із товченої цегли, а тільки підтримувати шлейф і носити віяло прекрасної дами, жити в чарівному замку, брати участь в іграх і веселощах і виступати в концертах, що не поступаються концертам Фрідріха. Що? Вас це не спокушає? Чи не сприймаєте ви мене, бува, за другого Мейєра?
— А хто ж ця велична й чарівна дама? — запитала, всміхаючись, Консуело.
— Маркграфиня-вдова Байрейтська, княгиня Кульмбахська, а нині моя прославлена дружина й володарка замку Росвальд у Моравії, — відповів граф Ґодіц.
Багато разів доводилося чути Консуело розповіді каноніси Вінцеслави фон Рудольштадт про генеалогію, шлюби й усякі події в князівських і аристократичних родах, великих і малих, як Німеччини, так і сусідніх із нею держав. Деякі з біографій вразили Консуело, і серед них була біографія графа Ґодіца-Росвальда, найбагатшого моравського вельможі. Вигнаний і знедолений батьком, обурений його розпустою, граф-авантюрист був відомий усім європейським дворам; нарешті він став обер-шталмейстером і коханцем маркграфині-вдови Байрейтської, потім таємно обвінчався з нею й відвіз її спочатку до Відня, а потім до Моравії; тут він успадкував статок батька, і його дружина виявилася власницею величезного багатства. Каноніса часто поверталася до цієї історії, вважаючи її досить скандальною, через те, що маркграфиня була можновладною принцесою, а граф — звичайним дворянином. Для неї це був привід обрушитися на нерівні шлюби й на шлюби по любові. Консуело, прагнучи зрозуміти кастові забобони дворянства й познайомитися з ними, робила висновки із цих розповідей і не забувала їх. Коли граф Ґодіц уперше назвав себе, їй одразу здалося, що з його ім'ям у неї пов'язані якісь неясні спогади; тепер же перед нею чітко постали всі обставини життя й романтичного шлюбу знаменитого авантюриста. Але про барона фон Тренка їй ніколи не доводилося чути. Тоді тільки починалася його нашуміла опала, і йому не дано було вгадати своє жахливе майбутнє. Отже, вона слухала розповіді графа, який не без хвастощів змальовував картину свого багатства. Буваючи при дворах, у маленьких і гордовитих герцогствах Німеччини, де з нього з презирством насміхалися, Ґодіц не раз червонів, відчуваючи, що на нього дивляться як на бідняка, що розбагатів завдяки дружині. Успадкувавши величезні маєтки, хвастаючись царською розкішшю свого моравського графства, він відтепер уважав честь свою відновленою й полюбляв підкреслювати свої нові переваги на заздрість дрібним володарям, біднішим, аніж він. Сповнений уваги й найніжнішої дбайливості до маркграфині, він, одначе, не вважав необхідною бездоганну вірність стосовно дружини, що була набагато старша за нього. А принцеса — чи тому, що вона відзначалася стійкістю поглядів і витонченим тактом, який був властивий її епосі й змушував заплющувати очі на багато чого, чи тому, що вважала неможливим, аби звеличений нею чоловік міг коли-небудь помітити зів'янення її краси, — не перешкоджала його пригодам.