— А також талант маестро Йосифа Гайдна! — додала, всміхаючись, Консуело. — Барон! Усе той же барон!
— Звичайно! — вів далі Гайдн, бажаючи відплатити дівчині за її лукавий натяк. — І, можливо, на велике щастя відсутньої шляхетної й дорогої істоти, про яку йшлося, освідчення в коханні божественна Порпоріна вислухала з вуст безглуздого графа, а не хороброго, чарівного барона!
— Беппо! — відповіла зі смутною посмішкою Консуело. — Відсутні здобувають вади тільки в очах людей із невдячним, низьким серцем. Ось чому великодушному, щирому баронові, закоханому в таємничу красуню, не могло спасти на думку до мене залицятися. Запитайте самого себе: пожертвували б ви так легко любов'ю до своєї нареченої й вірністю до неї заради першого випадкового захоплення?
Беппо важко зітхнув.
— Ви не можете бути ні для кого «першим випадковим захопленням», — сказав він, — і… якби барон забув, побачивши вас, і колишні й теперішні захоплення, йому легко можна було б це простити.
— Ви щось стаєте, Беппо, дамським догідником і підлесником! Видно, на вас вплинуло товариство пана графа, але бажаю вам ніколи не одружитись із маркграфинею й ніколи не довідатись, як обходяться з любов'ю, одружившись із грошима!
Діставшись надвечір Лінца, молоді подорожани нарешті заснули без страху та турбот про завтрашній день. Прокинувшись, Йосиф негайно ж побіг купити взуття, білизну, деякі вишукані дрібниці чоловічого туалету не тільки для себе, але головним чином для Консуело, щоб вона, перетворившись на «молодця» і «красеня», як вона жартуючи висловилася, могла оглянути місто й околиці.
Старий човняр обіцяв, якщо знайде вантаж для доставки в Мелк, знову забрати їх до себе «на борт» і прокатати по Дунаю ще миль двадцять.
Вони провели день у Лінці, піднімалися на пагорб, оглядали укріплений замок біля його підніжжя й інший — на вершині, звідки могли споглядати закрути величної ріки серед родючих рівнин Австрії. Звідси ж вони побачили те, що досить їх розвеселило, — карету графа Ґодіца, яка врочисто в'їжджала до міста. Вони впізнали екіпаж і ліврею лакеїв і, користуючись тим, що граф за дальністю відстані їх не міг помітити, бавилися, глумливо кланяючись йому до землі. Нарешті ввечері, спустившись на берег, вони застали свій човен навантаженим товарами для доставки в Мелк і з радістю знову домовилися зі старим керманичем щодо переїзду. Вийшли вони з Лінца до світанку; зірки ще сяяли над їхніми головами й відбивалися в хиткій поверхні ріки, перетворюючись на срібні струмки, що розбігалися по ній. Цей день був не менш приємний, аніж попередній. Одне тільки засмучувало Гайдна: вони наближалися до Відня, і подорож, про страждання й небезпеки якої він забув, пам'ятаючи тільки чудові хвилини, мусила незабаром добігти кінця. У Мелку їм не без жалю довелося розстатися зі своїм добрим керманичем. На інших суднах, якими вони могли скористатися, вже не було б ні такої самоти, ні такої безпеки. До того ж звивини ріки набагато подовжували шлях до Відня, а Консуело хотілося бути скоріше на місці. Вона почувала себе відпочилою, посвіжілою, готовою до всяких несподіванок, а тому запропонувала Йосифу продовжувати шлях пішки, поки не трапиться яка-небудь підходяща оказія. Їм залишалося до Відня ще з двадцять льє, і цей спосіб пересування, звичайно, був не із швидких. Але справа в тому, що, хоча Консуело й запевняла себе, начебто жадає знову вдягти жіноче плаття й повернутися до життєвих зручностей, у глибині душі вона, як і Йосиф, зовсім не прагнула так скоро завершити подорож. Вона була занадто артистичною натурою, щоб не любити волі, випадковостей, виявів мужності й спритності, картин природи, які постійно змінюються і які по-справжньому може оцінити тільки пішохід, і, нарешті, романтичних пригод, що супроводжують бродяче й відлюдне життя.
Я називаю це життя відлюдним, читачу, прагнучи висловити те заповітне й таємниче почуття, що його, мабуть, вам легше зрозуміти, ніж мені пояснити. Мені здається, що для висловлення цього стану душі в нашій мові не знайдеться визначення, але ви зрозумієте його, якщо вам доводилося подорожувати пішки де-небудь далеко, самому, або зі своїм другим «я», або, зрештою, подібно до Консуело, із привітним товаришем, веселим, послужливим і вашим однодумцем. І якщо у вас не було якої-небудь невідкладної турботи або приводу для занепокоєння, ви, напевно, відчували в такі хвилини дивну, може, навіть трохи егоїстичну, радість, говорячи собі: ніхто не турбується про мене, і я ні про кого не турбуюся! Ніхто не знає, де я! Ті, хто панує над моїм життям, марно стали б мене шукати, — вони не знайдуть мене в цьому нікому невідомому, новому для мене самого куточку, де я знайшов притулок. Ті, кого моє життя зачіпає й хвилює, відпочинуть від мене, як і я від них. Я цілком належу собі — і як володар і як раб. Тому що серед нас, о читачу, немає жодної людини, яка по відношенню до деяких людей не була б одночасно й трохи рабом і трохи володарем, хочеш не хочеш, не усвідомлюючи цього й не прагнучи цього.