Ніхто не знає, де я!? Почуття самотності, безсумнівно, має свою принадність — свою невимовну принадність, жорстоку на перший погляд, справедливу й солодку по суті. Ми народжені для взаємного спілкування. Шлях обов'язку довгий і суворий, обрієм йому слугує смерть, яка, може статися, коротша однієї ночі відпочинку. Отже, у дорогу! Уперед, не жаліючи ніг! Однак, якщо нам трапиться настільки рідкісна, але добра нагода, коли відпочинок може бути безневинним, а усамітнення не викликає докорів сумління, і перед нами стежка, що потопає в зелені, — скористаємося кількома годинами самоти й споглядання! Такі години неробства необхідні діяльній, мужній людині для відновлення сил. І я стверджую, що чим ревніше прагне ваше серце служити дому Божому (тобто людству), тим більше ви здатні оцінити деякі хвилини самоти, коли ви цілковито належите собі. Егоїст завжди й усюди самотній. Його душа ніколи не стомлена любов'ю, стражданням, постійністю; вона млява, холодна й має потребу в сні та спокої не більше, ніж мрець. Той же, хто вміє любити, рідко буває самотнім, а коли він самотній, він задоволений. Душа його може насолоджуватися перервою в діяльності, і перерва ця буде подібна до міцного сну сильного організму. Такий сон красномовно свідчить про відчуту втому і є провісником майбутніх випробувань. Я не вірю ні в щирість печалі тих, хто не прагне відволіктися від неї, ні в безмежну самовідданість людей, які ніколи не мають потреби у відпочинку. Або їхня печаль — наслідок занепаду духу, який свідчить про те, що людина надламана, виснажена й не має сил любити те, що нею втрачено; або під неослабною й невтомною самовідданістю криється яка-небудь ганебна пожадливість або егоїстичний, навіть злочинний розрахунок.
Ці міркування, можливо, занадто довгі, не є недоречними в оповіді про життя Консуело, з її діяльною та самовідданою душею, хоча люди, що не зуміли зрозуміти її, й могли б часом звинуватити її в егоїзмі й легковажності.
Розділ 74
Вирушивши в дорогу, наші мандрівники першого ж дня побачили перед собою дерев'яний міст через річку, а на ньому — жебрачку з крихітною дівчинкою на руках; вона сиділа, притулившись до поручнів мосту, і просила милостиню. Дитина була бліда, нездорова, виснажена жінка тремтіла від лихоманки. Консуело відчула глибоку симпатію й жалість до нещасних, що нагадали їй матір і її власне дитинство.
— Ось у такому становищі ми бували не раз, — сказала вона Йосифу, що зрозумів її з півслова й зупинився разом з нею, щоб подивитися на старчиху й розпитати її.
— На жаль, — почала свою розповідь старчиха, — ще кілька днів тому я була найщасливішою жінкою. Я селянка з околиць Харманіца в Чехії. П'ять років тому я вийшла заміж за свого двоюрідного брата, рослого красеня, роботягу й кращого із чоловіків. Через рік після весілля мій бідолашний Карл, вирушивши в гори за дровами, раптом зник, і ніхто так і не дізнався, що з ним трапилося. Мені загрожувала вбогість, і я страшно горювала, припускаючи, що чоловік або звалився у прірву, або роздертий вовками. Мені випадала нагода знову вийти заміж, але я й думати про це не могла — адже я любила чоловіка й не знала, що з ним сталось. І як же було мене винагороджено, діти мої! Одного разу ввечері, торік, постукали у двері; я відчинила й одразу впала на коліна: переді мною стояв чоловік, але, Боже милосердний, у якому вигляді! Немов примара: весь висохлий, жовтий, з блукаючим поглядом, скуйовдженим волоссям, що змерзлося в крижані бурульки, із закривавленими босими ногами, що тільки-но пройшли невідомо скільки сотень миль жахливими дорогами у найжорстокішу зиму! Але він був такий щасливий, знову знайшовши дружину й бідолашну малесеньку доню, що незабаром піднісся духом, поправився й узявся за роботу. Розповів він мені, що був викрадений розбійниками, які відвезли його дуже далеко, до моря, і там продали в солдатчину прусському королеві. Він прожив три роки в найпохмурішій із країн, ніс дуже важку службу і з ранку до вечора діставав побої. Нарешті, милі мої діти, йому вдалося втекти, дезертирувати. Він як скажений відбивався від своїх переслідувачів, одного з них убив, а іншому вибив каменем око. Позбувшись їх, він ішов днями й ночами, ховаючись, як дикий звір, у болотах і лісах. Так він пройшов через Саксонію й Чехію. Він був урятований! Він повернувся до мене! Ах, які ми були щасливі всю ту зиму, незважаючи на бідність і холод! Одне мучило нас: як би знову не з'явилися в наших краях ці хижі птахи, причина всіх наших нещасть. Ми будували плани вирушити до Відня, з'явитися до імператриці, розповісти їй про наше горе, домогтись її протегування, військової служби для чоловіка й деякої підтримки для мене й дитини. Але через найсильніше потрясіння, яке я перенесла, побачивши знову Карла, я занедужала, і ми були змушені всю зиму й усе літо провести в горах, вичікуючи, поки я зможу вирушити в дорогу. Весь цей час ми були постійно напоготові, навіть уночі. Нарешті блаженна хвилина настала! Я почувалася достатньо сильною для ходьби, а нашу дівчинку, що нездужала, мав нести на руках батько. Але лиходійка-доля чекала нас, коли ми спустилися з гір. Ми спокійно йшли краєм малолюдної дороги, не звертаючи уваги на екіпаж, що вже із чверть години повільно рухався за нами. Раптом екіпаж зупинився й з нього вийшли троє чоловіків.