— Що ви кажете? — вигукнула дружина дезертира, і очі її почервоніли, а губи судорожно засмикалися. — Ви його знаєте? Ви бачили його? О Господи! Боже великий! Боже милосердний!
— Що ви робите! — зупинив Йосиф свою подругу. — А якщо ця радість помилкова, якщо дезертир, якому ми допомогли врятуватися, не чоловік її?
— Це він, Йосифе! Кажу тобі, це він! Згадай кривого, згадай прийоми синьйора Пістолета! Згадай, як дезертир говорив, що він людина сімейна й австрійський підданий! Втім, у цьому дуже легко переконатись. Який із себе ваш чоловік?
— Рудий, із зеленими очима, широколиций, зростом п'ять футів вісім дюймів; ніс трохи приплющений, чоло низьке, — словом, красень чоловік!
— Так, усе вірно! — сказала, всміхаючись, Консуело. — А як він був одягнений?
— Благенький зелений дорожній плащ, коричневі штани, сірі панчохи.
— І це схоже! А на вербувальників ви звернули увагу?
— Чи звернула я увагу на вербувальників! Пресвята Діво Маріє! Та їхні страшні обличчя завжди будуть перед моїми очима!
Тут бідолашна жінка з великими подробицями описала синьйора Пістолета, одноокого й Мовчальника.
— Був там іще четвертий, — додала вона, — він залишався при коні й ні в що не втручався. У нього було гладке байдуже лице, що здалося мені навіть більш жорстоким, аніж в інших; коли я плакала, а чоловіка били й в'язали мотузками, немов якого-небудь убивцю, цей товстун преспокійно виспівував і грав на губах, немов на інструменті: брум, брум, брум. Ах! Що за кам'яне серце!
— Ну, це Мейєр! — вигукнула Консуело, звертаючись до Йосифа. — Невже ти й тепер іще сумніваєшся? Це ж його мила звичка весь час співати, наслідуючи трубу!
— Правда, — погодився Йосиф. — Виходить, при нас дійсно звільнили Карла! Слава Богу!
— Так, так! Насамперед треба дякувати Богу! — вигукнула бідолашна жінка, кидаючись на коліна. — А ти, Маріє, — звернулася вона до своєї дівчинки, — цілуй землю разом зі мною, дякуй ангелам-охоронцям і Пресвятій Діві: твій тато знайшовся, і ми незабаром його побачимо!
— Скажіть мені, мила, — запитала Консуело, — у Карла теж є звичай, коли він дуже щасливий, цілувати землю?
— Так, дитя моє, він завжди так робить. Повернувшись після свого дезертирства, він нізащо не хотів увійти до будинку, аж поки поцілував порога.
— Що це, звичай вашої країни?
— Ні, його власна звичка. Він і нас навчив, і це завжди приносить нам щастя.
— Звичайно, його ми й бачили, — сказала Консуело, — на наших же очах, подякувавши своїм рятівникам, він поцілував землю. Ти ж помітив, Беппо?
— Звичайно, помітив! Так, це він! Тепер не може бути ніяких сумнівів!
— Дайте ж пригорнути вас до серця, янголятка мої, — вигукнула дружина Карла, — яку звістку ви мені принесли! Розкажіть мені про все.
Иосиф передав усе, як було. Коли бідолашна жінка вилила весь свій захват, всю подяку небесам і Йосифу з Консуело, яких вона справедливо вважала головними рятівниками чоловіка, вона запитала, як же їй тепер розшукати його.
— Гадаю, — сказала Консуело, — що вам найкраще продовжувати свій шлях. Ви знайдете чоловіка у Відні, якщо не зустрінетеся з ним іще дорогою. Безсумнівно, першою його турботою, коли він потрапить до Відня, буде доповісти про все імператриці, а потім просити поліцію повідомити по всій країні ваші прикмети. Звичайно, він не забув розповісти про те, що сталось, у кожному скільки-небудь значному місті, через яке проїжджав, і розпитував дорогою, чи не бачив хто вас. Якщо ви дістанетеся Відня раніше за нього — глядіть, зараз же повідомте міській владі свою адресу, щоб Карлові, коли він з'явиться в місті, негайно передали її.
— Але що це за міська влада? Де вона міститься? Я зовсім нічого в цьому не тямлю. Таке величезне місто! Я, бідна селянка, зовсім там загублюся!
— Знаєте, — сказав Йосиф, — у нас самих ніколи таких справ не бувало, і ми теж нічого не тямимо в них, але ви попросіть першого стрічного провести вас до прусського посольства, а там запитаєте пана барона фон…
— Обережно, Беппо, — прошепотіла Консуело, нагадуючи Йосифу, що не слід компрометувати барона, вмішуючи його в цю історію.
— Ну, а граф Ґодіц?
— Так, до графа можна звернутися. Він зробить із марнославства те, що його супутник зробив би із самовідданості. Розшукайте палац маркграфині Байрейтської, — сказала Консуело жінці, — і передайте її чоловікові записку, яку я зараз напишу.