Консуело вирвала аркушик із записника Йосифа й олівцем написала таке:
«Консуело Порпоріна, примадонна театру Сан-Самуеле у Венеції, вона ж колишній синьйор Бертоні, мандрівний співак у Пассау, доручає шляхетному серцю графа Ґодіца-Росваль-да дружину Карла, дезертира, якого ваша ясновельможність вирвали з рук вербувальників і обдарували своїми милостями. Порпоріна тішить себе надією віддячити пана графа за його протегування в присутності маркграфині, якщо пан граф зробить співачці честь, дозволивши їй виступити в малих покоях її високості».
Консуело старанно вивела свій підпис і подивилася на Йосифа. Він її зрозумів і вийняв гаманець. За мовчазною згодою, у пориві великодушності, вони віддали бідній жінці останні два золоті, що залишилися від подарунка Тренка, щоб вона змогла на конях дістатися Відня. Потім, довівши її до найближчого села, вони допомогли їй найняти скромний екіпаж. Після цього вони нагодували її, забезпечили деякими пожитками, витративши на це залишок свого скромного надбання, і випровадили в дорогу найщасливіше створіння, щойно повернуте ними до життя.
Тут Консуело, сміючись, запитала, чи залишилося що-небудь у них у гаманці. Йосиф потряс над вухом скрипкою й відповів:
— Тільки звуки!
Консуело блискучою руладою спробувала голос просто неба й вигукнула:
— І скільки ще звуків! — потім весело простягла руку своєму товаришеві й, гаряче потиснувши його руку, сказала: — Ти молодець, Беппо!
— І ти також! — відповів Йосиф, змахуючи набіглу сльозу й голосно сміючись при цьому.
Розділ 75
Не дуже страшно залишитися без грошей під кінець подорожі; але, якби наші юні музиканти були й далеко ще від мети, їм і тоді було б не менш весело, ніж у ту хвилину, коли виявилося, що в них порожні кишені. Потрібно самому побувати в такому становищі безгрошів'я на чужині (а Йосиф тут, удалині від Відня, почувався майже таким же чужим, як і Консуело), щоб знати, яка чудесна безтурботність, який дух винахідливості й заповзятливості, немов якими чарами, охоплює артиста, що витратив останній гріш. До цього він сумує, постійно боїться невдач, у нього похмуре передчуття всіляких страждань, утруднень, принижень, але з останньою відданою монетою все розвіюється. Відразу для поетичних душ відкривається новий світ, свята віра в милосердя ближніх і взагалі чимало чарівних химер. Поряд із цим розвивається працездатність і з'являється привітність, які допомагають легко долати перші ж перешкоди. Консуело відчувала якесь романтичне задоволення, повертаючись до бідності, що нагадала їй роки дитинства; вона була щаслива, що зробила добру справу, віддавши все своє надбання, і зараз же придумала засіб добути собі й своєму супутнику вечерю й нічліг.
— Сьогодні неділя, — сказала вона Йосифу, — у першому ж селищі, що нам попадеться на шляху, почни грати танці. Ми не пройдемо й двох вулиць, як знайдуться люди, що побажають потанцювати, а ми з тобою зобразимо сільський оркестр. Ти не можеш зробити сопілку? Я миттю вивчуся на ній грати, і тільки-но в змозі буду видобувати з неї хоч кілька звуків, — акомпанемент тобі забезпечений.
— Чи можу я зробити сопілку? — вигукнув Йосиф. — Зараз ви в цьому переконаєтеся!
Незабаром на березі ріки вони відшукали прекрасне стебло очерету, Йосиф мистецьки просвердлив його — і воно зазвучало чудово. Сопілку відразу було випробувано, потім пішла репетиція, і наші герої, заспокоївшись, попрямували до сільця, що перебувало на відстані трьох льє. Вони ввійшли туди під звуки сопілки й співу, вигукуючи перед кожними дверима: «Хто хоче потанцювати, хто хоче пострибати? Ось музика! Починається бал!»
Вони дійшли до невеликої площі, обсадженої красивими деревами; їх супроводжувало з півсотні хлопців: вигукуючи й ляскаючи в долоні, діти мчали за ними. Незабаром з'явилися веселі парочки і, здійнявши першу пилюку, відкрили бал. Не встигли вони втоптати землю, як на площі зібралося все населення сільця, кільцем розташувавшись навколо танцюючих, несподівано й безтурботно виник сільський бал. Зігравши кілька вальсів, Йосиф засунув скрипку під пахву, а Консуело, піднявшись на стілець, виголосила перед присутніми промову, в якій доводила, що у голодних музикантів і пальці слабкі, й подиху не вистачає. Не пройшло й п'яти хвилин, як у них досхочу було й хліба, і масла, і сиру, і пива, і солодких пиріжків. Що ж стосується грошової винагороди, то щодо цього швидко домовилися: вирішено було зробити збір, і кожне дасть скільки побажає.
Закусивши, Консуело і Йосиф піднялися на бочку, яку для цього врочисто викотили на середину площі, і танці відновились. Але через дві години вони були перервані звісткою, що схвилювала всіх; переходячи з вуст у вуста, вона дійшла й до наших мандрівних музикантів. Виявилося, що місцевий швець, кваплячись закінчити черевики для однієї вимогливої замовниці, встромив собі у великий палець шило.