Иосифу вже доводилося чути музику Гольцбауера у Відні, де вона була на той час у честі, і він дуже легко з нею справлявся. Консуело ж, беручи участь у всіх повторюваних аріях, так добре вела за собою хор, що він перевершив себе. Два соло мали виконувати син і племінниця Ґотліба, його улюблені учні й кращі співаки в парафії, але обоє корифеїв на репетицію не з'явилися, мотивуючи це тим, що вони й так упевнені у своїх силах.
Йосиф і Консуело вирушили вечеряти до будинку священика, де їм було приготовлено нічліг. Добрий старий так і сяяв; видно було, що він дуже дорожив благоліпністю своєї меси й хотів якомога краще догодити панові канонікові.
Наступного дня все село ще вдосвіта було на ногах. Дзвонили в дзвони, по дорогах з околишніх сіл тяглися юрби віруючих, аби бути присутніми на врочистій службі. Карета каноніка наближалася з величною повільністю. Церква була пишно вбрана найкращими прикрасами. Консуело дуже потішило, що кожна з дійових осіб приписувала своїй ролі особливе значення. Тут панувало майже таке ж марнославство й суперництво, як за лаштунками театру. Тільки виражалося воно більш наївно й скоріше смішило, ніж викликало обурення.
За півгодини до початку обідні з'явився розгублений паламар і повідомив про змову заздрісного й віроломного Ґотліба. Довідавшись, що репетиція пройшла прекрасно й усі парафіяни, що брали участь у ній, зачаровані прибульцями, він, прикинувшись важко хворим, заборонив своїй племінниці й синові, двом головним корифеям, покинути його, і в такий спосіб святкова служба втрачала не тільки самого Ґотліба, чия присутність уважалася необхідною, щоб дати хід усій справі, але й двох сольних партій, кращих номерів у всій месі. Хористи, за словами манірного й квапливого паламаря, зовсім занепали духом, і йому з великими труднощами вдалося зібрати їх на нараду в церкві.
Консуело та Йосиф спішно прибули туди ж, змусили хор повторити найважчі місця, підтримуючи своїми голосами більш слабких, і в такий спосіб усіх заспокоїли й підбадьорили. Що ж стосується соло, то вони дуже скоро змовились і взялися виконати їх самі. Консуело, порившись у пам'яті, згадала одну духовну пісню Порпори, яка за тоном і словами нагадувала те, що було потрібно. Вона відразу накидала її на нотному папері, прорепетирувала з Гайдном, і він зміг їй акомпанувати. Консуело знайшла й для нього знайомий йому уривок із твору Себастьяна Баха, і вони доволі вдало аранжували його.
Уже задзвонили до меси, а вони все ще репетирували та зспівувалися, незважаючи на голосне гудіння великого дзвона. Коли пан канонік, одягнений у ризи, з'явився біля вівтаря, хор уже співав, із багатообіцяючою сміливістю й прудкістю приступивши до виконання фугоподібного твору німецького композитора. Консуело із задоволенням дивилася на серйозні обличчя цих добрих німецьких бідняків, вслухаючись у їхні чисті голоси, що звучали з воістину педантичною злагодженістю та з неослабним, але завжди стриманим натхненням.
— Ось підходящі виконавці для такої музики, — сказала вона Йосифу під час паузи, — якби в них був огонь, якого не вистачило композиторові, все було б зіпсовано, але в них немає цього вогню, й ідеї, викувані механічно, механічно ж і відтворюються. Жаль, немає тут знаменитого маестро Ґодіца-Росвальда, — він підгвинтив би цих механічних виконавців, із шкури ліз би, нічого не домігся б, але залишився б надзвичайно задоволений собою.
Чоловіче соло турбувало багатьох, але Йосиф блискуче з ним упорався. Коли ж настала черга Консуело, то її італійська манера співу спочатку всіх здивувала, потім привела в зніяковілість, але зрештою все-таки зачарувала. Вона намагалася співати якнайкраще; виразність її повнозвучного і незрівнянного голосу привела в непередаваний захват Йосифа.
— Не віриться, — сказав він їй, — аби ви могли коли-небудь краще проспівати, ніж ви співали зараз для жалюгідної сільської меси.
— В усякому разі ніколи я не співала з таким піднесенням і таким задоволенням, — відповіла вона. — Ця публіка мені більше до душі, ніж театральна. Ну, а тепер дай мені подивитися звідси, згори, чи задоволений пан канонік. Так! У поважного каноніка зовсім блаженний вигляд, і, судячи з того, як усі шукають у виразі його обличчя віддяки за свою старанність, я бачу, що єдино про кого тут не думають, це про Бога.
— За винятком вас, Консуело! Тільки віра й любов до Бога можуть надихнути на такий спів!