Шпалери із троянд відокремлювали город від квітника; вони доходили до будівель і оточували їх поясом із квітів. Затишний сад здавався якимось раєм. Під тінню чудових густих кущів тулилися рідкісні рослини, що поширювали чудесний аромат. Пісок під ногами був м'який, мов килим. Газон здавався розчесаним травинка до травинки, настільки він був рівний і гладенький. Квіти росли так буйно, що зовсім не видно було землі, від чого круглі клумби схожими були на величезні кошики квітів.
Дивний вплив предметів на душевний і фізичний стан людини! Не встигла Консуело подихати цим солодким повітрям, помилуватися цим святилищем безтурботного добробуту, як відчула себе зовсім відпочилою, ніби виспалася на славу.
— От дивина! — сказала вона Беппо. — Варто було мені побачити цей сад, і я вже зовсім забула про кам'янисті дороги та про свої хворі ноги. Мені здається, що я відпочиваю, дивлячись на все це. Ніколи я не любила розчищених, доглянутих садів, оточених високими стінами, а от цей сад, після стількох днів на курній дорозі, після ходьби по твердій, утоптаній землі, уявляється мені справжнім раєм. Я вмирала від спраги, а зараз, коли я бачу ці чарівні рослини, що розпускаються від вечірньої роси, мені здається, що я п'ю разом з ними й уже вгамувала свою спрагу. Подивися, Йосифсифе, хіба є що-небудь чарівніше від квітів, які розпускаються при місячному світлі? Глянь на цей букет білих зірок якраз посередині галявинки і не смійся з мене. Не знаю їхньої назви, здається, нічні красуні. О, як вдало вони названі! Гарні й чисті, як зірки на небі. Найменший подув вітерця — і вони то схиляються, то випростовуються, і здається, начебто вони сміються й граються, немов дівчатка, одягнені в усе біле. Вони нагадують мені моїх шкільних подруг, коли по неділях, в одязі послушниць, ми бігали біля високих церковних стін. Ось вони раптово завмерли в нерухомому повітрі, повернувши голівки до місяця, — мовби дивляться на нього й милуються ним. І здається, що й місяць теж лагідно дивиться на них і ширяє над ними, наче великий нічний птах. Невже ти думаєш, Беппо, що квіти нічого не почувають? А мені здається, що гарна квітка не просто безглуздо росте, але й має чудесні відчуття. Не будемо говорити про маленькі жалюгідні рослинки, що вишикувались уздовж придорожніх канав, де вони марніють у пилюці, і кожна череда, що проходить, обгризає їхні пагони. Рослинки ці схожі на маленьких старчих, що зітхають про краплю недоступної їм води. Розтріскана й спрагла земля жадібно вбирає в себе всю вологу, не ділячись нею з їхнім корінням. Але садові квіти, за якими так доглядають, гарні й горді, як королеви. Вони проводять час, кокетливо розгойдуючись на стеблах, а коли сходить на небі їхній милий друг — місяць, розкриваються йому назустріч і стоять так у напівдрімоті й поринають у солодкі мрії. Можливо, вони запитують себе, чи є на місяці квіти, подібно до того, як ми хотіли б знати, чи живуть там люди. Я бачу, Йосифе, що ти смієшся з мене, а тим часом задоволення, що я відчуваю, зовсім не самообман. У повітрі, очищеному й освіженому їхнім ароматом, є щось, що підносить, і я почуваю якийсь зв'язок між своїм життям і життям усього навколишнього.
— Як міг би я насміхатися з вас, — відповів, зітхаючи, Йосиф, — коли всі ваші враження зараз же передаються мені, коли кожне ваше слівце тріпотить у моїй душі, як звук на струнах інструмента. Але подивіться, Консуело, на це житло й поясніть мені, чому воно навіває на мене такий солодкий і глибокий смуток.
Консуело глянула на абатство. То був невеликий будинок XII століття, колись укріплений зубчастими парапетами, які згодом були замінені гострими дахами із сіруватих шиферних плит. Башточки, увінчані галереями з навісними бійницями, залишеними для прикраси, були схожі на великі кошики. Густі зарості плюща порушували одноманітність стін, а на оголених частинах фасаду, залитого місячним світлом, нічний вітер гойдав легку розпливчасту тінь молодих тополь. Довгі гірлянди виноградних лоз і жасмину обрамляли двері й вилися навколо вікон.