— Від житла цього віє тишею та смутком, — відповіла Консуело, — але воно не вабить мене, як сад. Рослини створені, щоб виростати на одному місці, люди ж — аби рухатися та спілкуватись одне з одним. Якби я була квіткою, хотіла б рости в цьому квітнику — тут добре, але як жінка я не бажала б жити в келії, замкнена в кам'янім громадді. А ти хотів би бути ченцем, Беппо?
— Та ні! Боронь боже! Але мені було б приємно працювати, не думаючи про дах над головою та про хліб насущний; мені хотілося б вести життя спокійне, усамітнене, з деяким статком, без клопоту, властивого убогості. Словом, я бажав би животіти в пасивному розміреному житті, навіть у деякій залежності, аби тільки розум мій був вільний, аби тільки в мене не було інших тривог, інших турбот, іншого обов'язку, як тільки займатися музикою.
— Ну що ж, друже мій, творячи спокійно, ти творив би спокійну музику.
— А чому б їй бути поганою? Що може бути краще спокою? Небеса — спокійні, місяць — спокійний, ці квіти, чий мирний вигляд вас так приваблює…
— Їхня нерухомість подобається мені лише тому, що вона настала після того, як їх щойно гойдав вітерець. Ясність неба нас вражає лише тому, що ми не раз бачили його в грозових хмарах. А місяць ніколи не буває таким величним, як серед хмар, що тісняться навколо нього. Хіба відпочинок може бути по-справжньому солодкий без утоми? Безперервна нерухомість — це вже не відпочинок. Це — небуття, це — смерть. Ах! Якби ти прожив, як я, цілі місяці в замку Велетнів, ти знав би, що спокій — не життя!
— Але що ви називаєте спокійною музикою?
— Музику занадто витриману, занадто холодну. Дивись, як би ти не написав такої музики, уникаючи втоми й мирських тривог!
Так розмовляючи, підійшли вони до самої будівлі. Криштальний струмінь води бив із мармурової кулі із золотим хрестом нагорі й, струменіючи із чаші в чашу, падав у велику гранітну раковину, де плескалася маса маленьких червоних рибок, якими так люблять бавитися діти.
Консуело й Беппо, по суті ще діти, заходилися бавитись найсерйознішим чином, кидаючи рибкам піщинки, щоб подражнити їх за ненажерливість, і стежачи очима за їхніми швидкими рухами, як раптом побачили високу, одягнену в біле жінку із глечиком, яка йшла просто на них; вона наближалася до басейну й дуже була схожа на одну з фантастичних істот — «нічних праль», легенди про яких поширені майже у всіх схильних до марновірства країнах. Заклопотаність і байдужність, із якими вона заходилася наповнювати водою глечик, не виявляючи щодо прибульців ні подиву, ні страху, містили в собі на перший погляд щось урочисте й дивне. Але незабаром голосний крик і впущений нею при цьому на дно басейну глечик довели їм, що в ній не було нічого надприродного. У доброї жінки просто з роками ослабнув зір, а щойно вона помітила незнайомих людей, як страшенно перелякалася й кинулася бігти до будинку, кличучи на допомогу Пресвяту Діву Марію й усіх святих.
— Що сталося, тітонько Бриґіто? — пролунав із будинку чоловічий голос. — Чи не зустрілися ви, бува, з якою-небудь нечистою силою?
— Два дияволи, або, скоріше, два злодії, стоять там біля басейну, — відповіла жінка, підбігаючи до свого співрозмовника, що, з'явившись на порозі дверей, простояв там кілька хвилин з нерішучим і недовірливим виглядом.
— Напевно, ще один із ваших звичайних страхів. Хіба в таку пору які-небудь злодії спокусяться на нас?
— Присягаюся вам своїм вічним порятунком, що там стоять дві чорні фігури, нерухомі, як статуї! Та хіба ви самі не бачите їх звідси? Дивіться ж, вони все ще там і не йдуть. Пресвята Діва Маріє! Побіжу, сховаюся в льох.
— Дійсно, я щось бачу, — мовив чоловік, намагаючись говорити грубим голосом. — Зараз подзвоню, викличу садівника, і разом з його двома помічниками ми легко впораємось із цими негідниками, які могли пробратися сюди тільки перелізши через стіну, адже я сам замкнув усі ворота.
— Спершу замкнемо двері, — зауважила стара, — а потім уже вдаримо на сполох.
Двері зачинились, а наші двоє юнаків продовжували стояти в здивуванні, не знаючи, що їм робити. Тікати — значило підтвердити думку, що склалася про них, а залишатися — значило зазнати грубого нападу. Радячись, вони побачили слабкий промінь, що пробивався крізь віконницю другого поверху. Промінь розширився, й малинова шовкова фіранка, з-за якої лилося м'яке світло лампи, почала повільно підніматися. Біля краю фіранки з'явилася рука, що здавалася при яскравому місячному світлі білою та повною. Рука обережно підтримувала бахрому фіранки, у той час як чиєсь незриме око, мабуть, розглядало те, що робилося надворі.