Наші юні музиканти були прийняті ним із наймилішою привітністю.
— Ви дуже розумні й винахідливі діти, — сказав він їм, — і я полюбив вас усім серцем. До того ж ви дуже талановиті; а в одного з вас — уже не знаю тепер, у котрого — голос найніжніший, найприємніший, найбільш хвилюючий із будь-коли чутих мною. Голос цей — чудо, скарб. І я засмутився сьогодні, довідавшись від священика про ваше раптове зникнення; я вже думав, що, мабуть, ніколи більше не зустрінуся з вами, ніколи більше не почую вас. Справді, я навіть втратив апетит, зробився похмурим, стурбованим… Чудовий голос і чудова музика не виходили в мене з голови, продовжували звучати у вухах. Але провидіння, що дійсно бажає мені добра, а може, і ваше добре серце, діти мої, знову привело вас до мене, тому що ви, напевно, вгадали, що я зумів вас і зрозуміти й оцінити.
— Мусимо зізнатися, пане каноніку, — відповів Йосиф, — що тільки випадок привів нас сюди, і ми далекі були від того, щоб розраховувати на таку удачу.
— Це удача для мене, — люб'язно заперечив канонік, — і ви мені проспіваєте… Але ні, це було б занадто егоїстично з мого боку — ви втомилися, може, голодні… Спершу ви повечеряєте, гарненько виспитесь у мене, а завтра займемося музикою. Так, музикою, я буду слухати вас цілий день! Андреасе, зараз же проведіть молодих людей до буфетної й якнайкраще подбайте про них… Втім, ні: поставте їм два прибори на кінці столу — вони вечерятимуть зі мною.
Андреас виконав наказ охоче й навіть із якимось доброзичливим задоволенням. Але Бриґіта зовсім інакше поставилася до цього: вона похитала головою, знизала плечима й пробурчала крізь зуби:
— Нема чого казати, підходящі співтрапезники! Дивне товариство для людини вашого кола!
— Замовкніть, Бриґіто! — спокійно відповів канонік. — Ви ніколи, ніким і нічим не буваєте задоволені і тільки-но побачите, що кому-небудь що-небудь приємно, зараз же лютуєте.
— Ви вже не знаєте, що й вигадати, аби згаяти час, — додала вона, не звертаючи ні найменшої уваги на зроблене їй зауваження. — Лестощами, всякими вигадками, пісеньками вас можна піддурити, як малу дитину.
— Замовкніть! — сказав канонік, трохи підвищуючи голос, але не перестаючи весело посміхатись. — У вас голос оглушливий, як тріскачка, і якщо ви не перестанете бурчати, то зовсім втратите розум і зіпсуєте мені каву.
— Подумаєш, велика радість і велика честь, — прошипіла стара, — варити каву для таких гостей!
— О! Я знаю, вам потрібні поважні особи. Ви любите велич. Ви хотіли б мати справу тільки з єпископами, князями так канонісами з родоводом у шістнадцять поколінь! А по мені, все це не варте куплету добре виконаної пісні.
Консуело з подивом слухала, як чоловік, що відзначався такою величною поставою, міг із якимось наївним задоволенням сперечатися зі своєю економкою; та й упродовж усієї вечері її дивувала легковажність його інтересів. Він молов багато дурниць — абсолютно із приводу всього, просто аби згаяти час і для того, щоб підтримати в собі гарний настрій. Щохвилини він звертався до служників, то серйозно обговорюючи питання про соус до риби, то турбуючись про якийсь диван або стіл, замовлений ним, одразу давав суперечливі накази, розпитував челядь про найдріб'язковіші подробиці свого господарства, обмірковував ці дрібниці з урочистістю, гідною найсерйознішої теми, вислуховував одного, зупиняв іншого, пробирав Бриґіту, що суперечила йому на кожному кроці, — і проробляв усе це, пересипаючи й запитання й відповіді всілякими примовками. Можна було подумати, що, змушений унаслідок свого усамітненого й бездіяльного життя вдовольнятися товариством своїх служників, він, бажаючи дати роботу мозку, а з іншого боку — сприяти травленню, займався заради гігієни вправою думки — не занадто серйозною і не занадто легкою.