Досліджуючи різну форму рослин, аналізуючи ті почуття, які, здавалося, виражав весь їхній вигляд, вона почала шукати зв'язок між музикою та квітами й замислилася над тим, як ці два захоплення сполучаються в душі господаря цього будинку й саду. Їй уже й раніше спадало на думку, що гармонія звуків відповідає гармонії барв. А гармонією гармоній їй здавався аромат. Консуело поринула в неясні солодкі мріяння, і в цю хвилину їй здавалося, начебто вона чує голоси, що виходили від кожного чарівного віночка, голоси, що розповідали їй про таємниці поезії мовою, дотепер їй невідомою. Троянда говорила про жагучу любов, лілія — про свою непорочність, пишна магнолія нишком повідала про чисті радості святої гордості, а крихітна фіалка шепотіла про принадності простого, скромного життя. Деякі квіти голосно й владно заявляли: «Я гарна й царюю». Інші шепотіли ледве виразно, але таким ніжним, у душу проникаючим голосом: «Я мала й улюблена». І всі разом гойдалися в такт із ранковим вітерцем, утворюючи повітряний хор, що поступово завмирав серед розчулених трав і листя, що жадали вловити таємничий зміст того, що відбувається.
Раптом у цю ідеальну гармонію ввірвалися пронизливі, жахливі, болісні людські крики, що порушили чудово споглядальний настрій Консуело; крики неслися до неї з купи дерев, яка приховувала монастирську огорожу. Слідом за криками, що завмерли в сільській тиші, почувся гуркіт екіпажа, потім екіпаж, очевидно, зупинився, і хтось заходився бити в ґратчасті ворота, що замикали сад із цього боку. Але або в будинку всі ще спали, або ніхто не хотів відповісти, — тому що приїжджі довго стукали марно, а пронизливі крики жінки, що переривались енергійною лайкою чоловіка, що волав про допомогу, розбивались об монастирські стіни, не викликаючи в них відгуку, як і в серцях людей, що жили під їхнім покровом. Усі вікна фасаду були так добре законопачені для охорони сну каноніка, що жоден звук не міг проникнути крізь суцільні дубові віконниці, оббиті шкірою на кінському волосі. Служники, зайняті у внутрішньому дворику за будинком, не чули криків, а собак у садибі не було: канонік не любив цих настирливих стражів, які під приводом захисту від злодіїв порушують спокій своїх господарів. Консуело спробувала було проникнути до будинку, щоб сповістити про прибуття мандрівників, які опинились, очевидно, у скрутному становищі, але все було так міцно замкнене, що вона відмовилася від цієї думки й у хвилюванні кинулася до ґратчастих воріт, крізь які доносився шум.
Дорожній екіпаж, навантажений доверху багажем і побілілий від пилу після довгого шляху, стояв перед головною алеєю саду. Форейтори злізли з коней і намагалися розхитати негостинні ворота, а стогони й скарги все неслися з екіпажа.
— Відчиніть, якщо ви християни, — кричали звідти, — у нас тут умирає дама!
— Відчиніть! — закричала, висуваючись із вікна карети, жінка, риси обличчя якої були незнайомі Консуело, але чия венеціанська вимова вразила її. — Пані моя вмре, якщо їй зараз же не дадуть притулку. Відчиніть, коли ви не звірі!
Консуело, не думаючи про наслідки свого пориву, кинулася відчиняти ворота, але на них висів величезний замок, ключ од якого, імовірно, лежав у кишені Бриґіти. Дзвінок теж не діяв завдяки потайній пружині. У цій спокійній місцевості, де жителі відзначалися великою чесністю, такі застережні заходи застосовувалися не проти злодіїв, а, очевидно, проти шуму й турбування, заподіюваних занадто пізніми або занадто ранніми відвідувачами. Незважаючи на палке бажання допомогти, Консуело, не в змозі нічого зробити, з прикрістю вислуховувала лайку покоївки, що, звертаючись до своєї хазяйки, нетерпляче викрикувала по-венеціанськи: