— Ти не знаєш, що таке світ, — сказав, зм'якшуючись і починаючи вже вагатися, канонік. — Ти — маленький дикун за своєю прямодушністю й чеснотою. І зовсім ти не знаєш, що таке духівництво, а Бриґіта, зла Бриґіта, прекрасно усвідомлювала свої слова, кажучи вчора, що деякі заздрять моєму становищу й домагаються, щоб я його втратив. Я завдячую своїми бенефіціями протекції покійного імператора Карла, що зволив узяти мене під своє крильце й надав мені їх. Імператриця Марія-Терезія своєю протекцією також сприяла тому, що я став пенсіонером завчасно. Але те, що ми вважаємо дарованим нам церквою, ніколи не буває безумовно забезпечене за нами. Над нами, над монархами, прихильними до нас, завжди є ще володар — церква. Вона за своєю примхою оголошує нас «правоздатними» навіть тоді, коли ми ще ні на що не здатні, й вона ж, коли їй потрібно, визнає нас «неправоздатними» навіть після того, як ми зробили їй найбільші послуги. Глава єпархії, тобто єпископ зі своєю радою, варто тільки розсердити їх і налаштувати проти себе, можуть обвинуватити нас, притягти до свого суду, судити й позбавити всього, посилаючись на розпусту, аморальність або на те, що ми є прикладом спокуси, — і все це з метою вирвати в нас ті блага, які дано було нам раніше, і вручити їх новим улюбленцям. Небо свідок, що життя моє так само чисте, як життя цієї дитини, що вчора народилася! Якби я не був у всіх відношеннях надзвичайно обережний із людьми, одна моя чеснота не змогла б захистити мене від злісних наклепів. Я не дуже-то вмію лестити прелатам: моя безтурботність, а може, певною мірою й родова гордість завжди тому перешкоджали. Є в мене й заздрісники в капітулі…
— Але ж за вас великодушна Марія-Терезія, шляхетна жінка, ніжна мати, — заперечила Консуело. — Якби вона була вашим суддею, ви прийшли б і сказали їй із правдивістю, властивою тільки правді: «Королево, я вагався одну мить між острахом дати зброю в руки ворогів і потребою виявити найбільшу чесноту мого звання — любов до ближнього; з одного боку, я бачив наклеп, інтриги, що можуть погубити мене, з іншого боку — нещасне, покинуте небом і людьми малесеньке створіння, що могло знайти притулок лише в моєму жалісливому серці й чиє майбутнє залежало тільки від моєї дбайливості. Я зволів ризикнути своєю репутацією, своїм спокоєм і своїм станом заради справи віри й милосердя». О! Я не сумніваюся, що, коли б сказали ви все це Марії-Терезїї, всесильна Марія-Терезія дала б вам замість цієї садиби палац і зробила б вас замість каноніка єпископом. Хіба не обсипала вона почестями й багатством абата Метастазіо за його вірші? Чого б не зробила вона за чесноту, якщо так винагороджує талант! Ні, пане каноніку, залиште у себе в домі цю неборачку Анджеліну. Садівниця ваша вигодує її, а пізніше ви виховаєте її в дусі віри й чесноти. Мати виховала б диявола для пекла, а ви зробите з неї ангела для раю!
— Ти вертиш мною, як хочеш, — схвильовано мовив розчулений канонік і покірно прийняв дитину, яку його улюбленець поклав йому на коліна. — Ну, добре, завтра ж ранком охрестимо Анджелу, ти будеш її хрещеним… Якби не пішла звідси Бриґіта, ми змусили б її бути твоєю кумою й потішилися б над її злістю. Подзвони, нехай приведуть годувальницю, і нехай звершиться все з волі Божої. Що ж до гаманця, залишеного Кориллою (ого! п'ятдесят венеціанських цехінів)… нам він ні до чого. Я беру на себе всі теперішні й майбутні витрати на дитину, якщо її не зажадають назад. Візьми ці золоті: ти цілком їх заслужив за свою дивовижну доброту й великодушність.
— Золото на сплату за добре серце! — закричала Консуело, з відразою відштовхуючи гаманець. — Та ще золото Корилли, отримане ціною неправди й, можливо, розпусти! Ах, пане каноніку, навіть вигляд його мені огидний! Роздайте його бідним: це принесе щастя нашій бідолашній Анджелі.
Розділ 81
Може, вперше в житті канонік погано спав цієї ночі. Він відчував дивне занепокоєння та збудження. Голова його була сповнена акордів мелодій і модуляцій, які щохвилини обривалися разом із чутним сном; прокидаючись, він щораз прагнув, мимоволі й навіть із якоюсь досадою, знову піймати ці звуки, знову зв'язати їх, але це йому не вдавалося. Він запам'ятав найбільш яскраві фрази, проспівані Консуело, вони звучали в його голові, віддавалися в діафрагмі; і раптом у найкрасивішому місці музична нитка обривалася, — він сто разів подумки намагавсь її відновити й ніяк не міг пригадати жодної ноти. Стомлений цим уявлюваним співом, він марно силкувався позбутися його, але той усе звучав у його вухах, і йому навіть учувалося, начебто в такт із ним гойдається й полум'я каміна на пурпуровому атласі запони. Легкий тріск палаючих полін також начебто поривався повторювати ці кляті фрази, але закінчення їх продовжувало залишатися непроникною таємницею для стомленого мозку каноніка. Йому все здавалося, що, коли б він згадав хоч один уривок повністю, — позбувся б нав'язливих спогадів. Але вже так улаштована музична пам'ять: вона мучить нас і дошкуляє нам, аж поки ми наситимо її тим, чого вона жадає.